Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..
Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.
Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.
– А що? – знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
– Умерла… – понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
– Що ти кажеш? – гукнув вiн, думаючи – чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.
– Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвiв руки.
– Умерла… – шептав вiн. – От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш – умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?
– Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!
– За людьми? Хм… Хто ж пiде?
– Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… – почала Одарка та й не скiнчила.
– Ну, а як не пiде, то що тодi? – спитався Карпо.
– Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!
– Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.
– Треба б спершу у волость заявити, – нешвидко почав вiн знову. – Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, – розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
– То йди скорiше, бо смеркає, – журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.
Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi – нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
– Умерля, – тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. – Хто умсрля?
– Цить… Бач, матуся журяться, – сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.
Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, – не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi – i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати – карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж – злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.
– Отак же! – увiходячи в хату, сказав Карпо. – 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…
– Чому? – дивуючись, спитала Одарка.
– Та бач же – все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.
– Близький свiт – до станового! Тридцять верстов – немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.
– Хоч би й тиждень – все їдно!
Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.
– Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, – кидається до сонних дiтей.
– Мамо! – обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.
– А що, дочко?
– Ти казала: умерла… Хто умерла?
– А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
– Ба-бу-у-у-ся, – здивувався Миколка.
– То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму – бах! – каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
– Бух! – одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. – Довго ще, поки буде "бух", – додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
– Бухкай же скорiше вечерю, – сказав Карпо, – а я пiду довiдаюсь, що там робиться, – i напрямився з хати.
Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
– Карпе! чув? – гукнула вона з сiней надвiр.
– Агов? – обiзвався той.
– Не забудь узяти там платка.
– Якого?
– Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
– Добре, – сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть – ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло – i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.
– Дивись, дивись… Он мамина рука… Он – голова… нiс, – каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
Та глянула – i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає – поспiшає з вечерею…
Аж ось i вечеря поспiла. I давати б – Карпа немає. Що там його додержує?
– Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, – сказала вона, юркнувши з хати.
У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i – злякана – стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо – нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
– А що тут у вас – благополушно? – уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.
– Що ж би тут?.. Он мертва лежить, – одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.
Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася – слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха – на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", – подумав Карпо.
– I треба тобi було тим платком очi прикривати? – сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.
– А що?
– Та так… Пропаде ще платок… – звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.
– Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться – як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша – от i все.
– Коли то ще буде! – сумно одказав Карпо i замовк.
На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.
– Прислано вiд станового – ховати, – привiтавшись, сказав вiн. – Уже i дозор зняли.
– Хто ж буде ховати? – питає Одарка. – Чи не той, хто наряджав сторожу?
– Цебто Грицько? – здивувався Кирило. – Той заховає! – додав далi, скрутнувши головою.
– А що, зiгнувся б? – пита Одарка.
– Та годi тобi! – перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. – Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.