Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi – гречкосiї та хлiбороби, а городськоi – ремiсники, купцi, крамарi, пани – воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди – в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге – з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, – тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.
Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш – йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.
– Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, – бiдкався Колiсник. – Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги – добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, – п'ятнадцять нудiв – сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура – сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!
– А бач, торгуєте? – одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.
– Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…
– Невже по шiстдесят рублiв скот купували? – спитався знову хазяїн.
– Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! – бiдкався Колiсник.
– А там, може, i таксу прибавлять.
– А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.
– Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить – i роби.
– Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам – якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..
– Бач, куди вони забралися – на прохолоду! – скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. – А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.
Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.
– Сiдайте. Де ж капiтан? – пита хазяїн.
– Вiн там, – мотнувши на хати головою, сказав Книш. – А ви все чайок попиваєте?
– Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.
– А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? – пита Книш.
– Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! – гукнув хазяїн.
– Iду! – роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.
– Как? – крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. – Еще и не готово?
– Чого не готово? – спитався хазяїн.
– Как чего? Зеленого поля нет! – I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.
– Извините, – прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.
– А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! – роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.
– Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? – лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. – Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
– Буде, все буде, – утiшала його Пистина Iванiвна. – Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… – I з цим словом вона скрилася у хату.
Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.
– А ви чого стоїте? – повернувся до нього Антон Петрович. – Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.
Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.
– Партнер? – випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.
– Що зводили питати? – спитався його той, як жар займаючись.
– Нi-нi, не грає, – одказав хазяїн.
– Черт с ним! – прогув басюкою Селезньов.
– А-а… в карти? – догадався Колiсник. – Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!
Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.
– Это откуда у тебя такая взялася? – спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.
– А що? запала в око? – зареготався Рубець.
– Ну что – запала! Девка, как есть девка – настоящая! Не наших городских шлюх, – бубонiв Селезньов.
– Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, – казав Книш.
– Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! – реготався Рубець.
– Да ну, не дури! Говори, где взял? – напира Селезньов.
– Найняв. Недавно найняв, – повiдав хазяїн. – Виходжу раз на базар – стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, – питаю, – стоїш тут? Винесла що продавати?" – "Нi, – каже, – найматись…" – "На ловця, – думаю, – i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", – каже. "У кого?" У кого б ви думали? – спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.
– У Загнибiди! – випалив Рубець.
– Та-та-та… – затарабанив Колiсник. – Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?
– Христею, – одказав хазяїн. – Як сказала вона менi – у Загнибiди, то я й задумався, – почав вiн далi.
– То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, – перебив його Книш. – Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.
– Отож i менi страшно стало, – хвалиться Рубець. – Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї – щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, – питаю, – коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". – "Оце, – каже, – пiсля смертi хазяйки одiйшла". – "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" – питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" – "Та як же, – каже, – через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, – зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"
– Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, – перебив Книш.
– Та постiйте ж бо, – одказав хазяїн. – Подумав ото: "Коли б була винувата – не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд". – "То наймiть, зробiть милость", – просить сама. Привiв я її додому, а сам – до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.