– А дорого? – спитався Книш.
– Десять рублiв, на моїй одежi.
– Талан! – скрикнув Колiсник.
– Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу – десять буде? "Буде", – одказує. На тому i порiшили.
– Дурна селянка! – смiється Колiсник.
– Та якщо така вона й далi буде, – повiдав Рубець, – то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
– То ще – поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе – почне, як i всi, бiгати, – увернув Книш.
– Правда ваша, правда, – каже Колiсник. – У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями – зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!
– Що москалi – то москалi, – умiшався Рубець, – а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм – не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, – так зразу i присне, так i палахне вгору!
– Городська, городська, – мовив Колiсник. – Се вже коли городським миром помажеться – пиши пропало!
Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами – i розмова стихла.
– Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? – спитався Колiсник, коли Христя вийшла.
– За що? Хто ж його знає, за що, – повiдав Книш. – Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…
– Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю – завзятий! – толкувався Колiсник.
– Да о чем мы толкуем? – гукнув Селезньов. – Играть-то будем или нет? – випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.
– Зараз! зараз! – замовив той. – Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i – катай-валяй!
– Да мне все равно. Кого ж четвертым?
– Хто четвертим? – пита хазяїн. – Нема четвертого.
– А ваш квартирант? – спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.
– Не гра?
– Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, – одказав Рубець. – А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.
– Що ж вiн робе? – спитав Книш.
– Пише щось, читає…
– Дурак, видно! – рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.
– Само собою – дурак! – доводе Селезньов. – Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть – да!.. За барышнями ухаживает?
– I не дума, – одказав Рубець. – Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.
– Ну, дурак и есть!
– А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, – каже Колiсник.
– Та вiн-то не дурний. Начитаний – по-книжному так i гвоздить! – правує Рубець.
– Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать – давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.
– Ну? – гукнули разом Рубець i Книш.
– Да-а. Там такого наплел – страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие – возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать – кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
– Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, – одгадував Антон Петрович.
– Нет, – заспокоїв Селезньов. – Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? – гукнув Селезньов.
– Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Хрисshy;ла в око? – затя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.
– Столик у садок, у бесiдку, – порядкував Антон Петрович. – Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик – водочку, закусочку.
– Прощавайте ж, Антон Петрович, – уставши, прощався Колiсник.
– Прощайте.
– То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.
– Не знаю. Кажу ж – як голова, – одказав, угинаючись.
– Нi, вже згляньтесь! – прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.
– Добре, добре! Приходьте завтра в думу, – швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.
– От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, – жалiвся Антон Петрович.
– А в шею! – гукнув Селезньов.
– За таксу, видно? – угадував Книш.
– Та всього потроху, – заминав Рубець.
– Ну, идем, идем, – сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем – хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.
– Живей! Живей! – гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.
Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.
– Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.
– Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, – увiходячи, обiзвався Рубець.
– О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?
– Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? – спитав Книш.
– А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, – перекидаючи карту, мовив Селезньов.
Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.
– Вот уже и пойдет, ворожея! – сердився Селезньов. – Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?
– Та знiмайте вже, – пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.
У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.
– Раз! – мовив Книш, роздивляючись свою карту.
– Два, – тихо обiзвався Рубець.
– Три! – випалив Селезньов.
– Бог з вами! Берiть, берiть! – загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.
– Семь черва! – гукнув Селезньов.
– Вiст! – сказав Книш.
– Пас! – обiзвався Рубець.
– Одкривайте!
Рубець розгорнув на столi карти.
– Без одной! – скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
– Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, – мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. – Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.
Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу – рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
– Се чорти його батька зна! – гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. – Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.
– Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? – не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.
– Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? – гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. – Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то – роби!.. Се – мученька тяжка! се – каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! – сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!