Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, – Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, – як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.
– Що ж там таке? – тихо спиталася вона в Мар'ї.
– Що таке? – гукнула Мар'я. – Ота бiла киця – прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!
– То коли вам так треба – хiба я не справлюся за вас? – мовила боязко Христя.
Мар'я зразу затихла. "А справдi, – думалося їй. – Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.
– Христе, голубко! – замовила вона ласкаво. – То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. – Вставши, вона знову взялася за платок.
– То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, – питається Христя.
– Як хоч, – одказала Мар'я.
"А що, як розприндиться наша киця?" – зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде – те й буде, а вона пiде!"
На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.
– То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, – сказала i зачинила.за собою дверi.
Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, – думала вона, – товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".
– Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, – обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.
– Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? – каже Христя.
– Ох, жде! – зiтхнула Мар'я. – Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? – i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.
Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! – думалося їй. – Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми – воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок – обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони – неначе їм i горя нiякого немає – гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…
– I вам не шкода було кидати свого добра? – спитала Христя.
– Анi капельки, – одказала Мар'я спокiйно. – Хiба воно моє? – додала ще спокiйнiше.
"Чудна твоя, господи, воля!" – подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.
Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова – не солома, – хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! – ознака, що ще не переграли у карти.
– Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, – сказала їй Пистина Iванiвна.
Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть – неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.
Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть – анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.
Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi – i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" – подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.
Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…
Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"
– Христе! Христе! – донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила – побiгла.
– Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, – гнiвно сказала Пистина Iванiвна. – Бо я спати хочу, – додала.
Христя забрала страву i однесла все у садок.
– Эй ты, красавица! – гукнув на неї Селезньов. – Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась – то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.
– Эх, скорая! черт возьми! – сказав Селезньов.
– А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, – зареготався Книш.
– Да просто хотелось ущипнуть…
– Не розвращаите моїх слуг, – мовив понуро Антон Петрович.
– Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? – повертається до Книша.
– Та й я повiстую, – одказав Книш.
– Без Двох, – каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.
– Ви, капiтан! – гукнув Книш.
– А черт тебя дери с твоей девкой! – скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.
Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:
– Чортова верства! i сорому йому немає!
– Зачиняй вiкна та лягай спати! – сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.
Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.
– А се нащо? – донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.
– Не треба хiба? – спитала вона.
– Не треба, – одказав вiн тихо i скрився.
– Пора вже спати! – не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.
Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.
II
Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", – подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.