– Христе! – почувся голос пана з кiмнати. – Пора вiкна вiдчиняти! – I вiн голосно позiхнув.
Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, – або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.
– Здоровi, тiтко! – веселенько привiталася Христя.
– Здорова, – пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.
– А чобiт i досi не почистила? – гукнув пан з кiмнати.
– Дурна голова! – мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя – нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.
– Чи Мар'я дома? – донiсся голос панiв.
– Дома, – одказала Христя.
– Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!
– Бiси його батьковi! – гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi. – У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити – йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других – коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас – слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач! – торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.
Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.
"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.
Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.
– Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, – приказала Пистипа Iванiвна.
Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ – повну корзину; принесла та так i кинула додолу!
– Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять – носи! Аж руки потерпли! – скрикнула вона i почала розмахувати руками.
Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
– Вимий стакани, – порядкує панi.
Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
– Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, – додав. Панi тiльки зiтхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…
– Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? – роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! – на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.
– Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! – суворо вiдказала Мар'я.
– Чого ж се?
– Он яку хуру теребила на собi! – вказала Мар'я на корзину.
– Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? – пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
– Ну, вже й ви! – одказала вона, зiтхнувши. – Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.
– О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.
– Он кого просiть! – кивнула вона головою на Христю.
– А се що за вечiрня пташка? – пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", – подумала Христя i ще дужче почервонiла.
– Дiвчина! Не бачили? – одказала Мар'я.
– Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице – голова горить-палає.
– А гарна? – пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.
Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.
– Оце вже й закохались? – смiється Мар'я.
– То вже i закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує – його мову, дивиться у землю – баче його яснi очi.
– Чи Григорiй Петрович устав? – пита панi.
– Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, – одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.
– То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.
– Пани просять чаю пити, – сказала, засоромившись, Христя.
– Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!
– З якої речi? – гукнула Мар'я. – Коли вона вам подобалася, то хай i дає.
– Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
– Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!
Панич похитав головою.
– Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! – гукнув вiн. – Як твоє святе ймення?
Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
– Як тебе зовуть? – знову допитується вiн.
– Не кажи-и! – скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
– Христина, – провiв вiн. – А батька? Христя мовчала.
– Батька, питаю?
Христя усмiхнулася й одказала: батько.
– Христина батькiвна? Га?
Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.
– То отже слухай, Христино батькiвно, – жартує панич. – Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.
– Не дуже, не дуже! – мотнувши головою, одказала та. – Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.
– Нi, сього не буде.
– Не буде приблуди, а добре буде, – затарабанила Мар'я.
– Як, як? Що ти сказала?
– Те, що ви чули…
Поки вони змагались, Христя принесла воду.
– Неси сюди, Христино, – махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. – Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна – стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна – в шапцi i кожусi – справжнiй мужик, друга – без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах – картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй – головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.
– Отой стiльчик вiзьми, Христино, – порядкує панич, – та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.
Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?" – подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.
– Бач – зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, – каже Мар'я, усмiхаючись.
– А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? – I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.
– Якi ж то ви? – допитується Мар'я.
– Ми – праведнi. Правда, Христе?
– Та вмивайтеся, а то покину, – сором'язливо одказала Христя.
– О, бач!.. – сказав панич i пiдставив руки.
– Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… – регоче Мар'я.
Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають. "I яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!" – думається їй.