– Не мути дiвчини, не мути! – вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я щебече та регоче.
– О-о! там е… – каже вона, смiючись.
– Надбали батько з матiр'ю, – додав панич.
Мар'я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула досада… "Раденька, що дурненька!" – думала вона.
Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть вiн, до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки вона однесла його.
– От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома, – Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.
Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на завадi!
– Чи довго будеш пiнити отой борщ? – скрикнула Пистина Iванiвна i прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.
Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами, мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.
– Маринко! Чого ти плачеш? – гукала з кухнi панi. – Пiди їх забав чимнебудь, – додала Христi.
Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, – нiщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.
– Не пускай її сюди! – крикнула панi.
Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а тут Iвась розходився – веди його купатись.
– Не можна. Мама не велять, – умовляє Христя.
– Купатись! – одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.
– А стидно такому великому та так кричати, – умовляла його Христя. – Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!
– Ця-ця… – одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.
Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.
– Чи ви довго менi будете кричати? – гукнула панi, виглянувши з кухнi.
– Он та… лається, – одказав Iвась i вказав на Христю.
Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!
Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, – треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич – обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.
Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату – зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.
За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.
– Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! – вихваляла Мар'я. – Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова – не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi – то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, – додала Мар'я й позiхнула.
– Спати хочеться? – питає Христя.
– Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.
Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi – кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее – щось iнше, друге.
– Що то ви, бариня, робите? – несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… "Та й хороша ж яка панi, як регочеться!" – подумала Христя.
– В'яжу, – одказала Пистина Iванiвна. – Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.
Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.
У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i – не знать як – уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.
– Не поймеш?
– Нi.
– Хай колись навчишся.
День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi – i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.
– Веди їх у хату, – сказала Пистина Iванiвна.
– Там же пан сплять, – увернула Христя.
– Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться – та ii пiде на всю нiч, – зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.
Христя стрiла на дверях пана – заспаного, облитого потом.
– Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, – сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.
– У-у, заснулося! – позiхнув вiн.
– Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.
– Та треба пiти; не можна – обiщав. Та сьогоднi не засиджуся – к пiвночi буду дома.
– Гляди. Я буду дожидати, – сказала панi.
Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.
– От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! – каже панi. – Маринко! ти любиш хрещеного папу?
– Лу-бу… – дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.
– Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! – примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку – любувалася.
Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.
– Оце ще сьогоднi пiду, – сказала вона до Христi. – Може, вже i востаннє! – глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.
Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.
– Чого ти, Христе, сидиш? – сказала, визирнувши в кухню, панi. – Лягай спати; я сама одсуну пановi.
Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила – краще на полу. Може, що трапиться панi спитати – от вона зразу i є.
Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… "I вiн не спить, – подумала вона. – Що ж то вiн робить?" – I тихо покралася до щiлини.
Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий – з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна – так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами – в його уста та так би i замерла!