У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. "Недаром панянки побиваються за ним, – згадала вона слова Мар'ї, – бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно – попадя!" Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i – пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:
– Можна?
– Пистино Iванiвно! Кумушка! – скрикнув панич i кинувся її стрiчати.
– Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала – хоч ви прийдете словом перекинутись.
– Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?
– А ви самi не догадались?
– Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, – щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.
"Що ж се ж воно буде?" – подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. "Невже i вона?.." – пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… "У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона – кума його!" – думала Христя i чогось сама себе боялася.
А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.
– Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? – усмiхаючись, пита вiн.
– Вам?! – аж скрикнула вона i гостро подивилася.
– А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться – стiл голий.
Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… "О, яка вона хороша, коли усмiхається!" – подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.
– У вас справдi пальчики – чудо! – граючи очима, промовив тихо панич.
Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося – сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…
– Больно! – скрикнув панич, тручи свою руку.
– Больно? – спитала вона. – А другим не больно! – I очi її загорiлися хижо.
– Кумушка! – зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.
Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала – просичала:
– Такi i в твоєї попадi руки?
Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.
– Пистино Iванiвно! – тихо сказав вiн. – Кому-кому, а вам – грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?
Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.
Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте – задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.
Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.
– А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, – похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.
Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.
"А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї – не нашi…" – рiшила вона i тодi тiльки заснула.
III
Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут – наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан – нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона – жiнка, вона – закон брала, у неї дiти – i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?
Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина – горбом вигнулась, лице – жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!
Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" – подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.
Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i – нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич – нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" – подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, – лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося – i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом – i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, – подумала Христя. – Хай колись…"
Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.
– Тiточко! Чого се ви? – спитала Христя.
Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.
Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.
Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
– Тiтко! ви в коморi ляжете? – спитала Христя.
– А що?
– Ляжу й я з вами: у хатi душно.
– Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя – в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, – неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?