– Тiтко!
– Чого тобi?
– Чи тут пацюкiв немає?
– Хiба я знаю.
Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.
– Се так i в селi на вулицi викрикують, – почала Христя. – А весело на тих вулицях!
– Весело буває, – одказала Мар'я.
– Хiба й ви бували на вулицях?
– Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!
– Що ж вам таке було? – зацiкавилася Христя.
– Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.
– Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, – перегодом бовкнула Христя.
– За яку паню?
– За нашу.
– Яку правду?
– Що панi панича любить.
– I ти хiба помiтила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.
– Ой боже! що та любов може, – вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.
– I що воно таке та любов? – спитала Христя.
– Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi – ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
– Хто ж вас обдурив, тiточко?
– Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.
– Якi пани? – спитала Христя.
– Не знаєш? – перепитала Мар'я. – Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? – подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.
– Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я – от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях – село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала – постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була – не дiвка!.. Мати любила мене – душi не чула. Бувало, де забарюся – уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому – та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати – на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi – нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi – страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно – плаче…
– Не плач, стара, – як зараз чую голос коваля Спиридона. – Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.
Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце – як не вискоче!
Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-пiд землi, вирiс пан – горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.
– Ану, де та красавиця? – питає. Уп'яв у мене свої манюсiнькi мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв – я так i обiмлiла; глянула на матiр, а вона, як стiна, бiла.
– Нiчого, нiчого, – каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами. – Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже. Мати в ноги.
– Паночку, лебедочку!.. – просить-ридає.
– Чого ти, – каже, – дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не бiйсь, худа не буде.
Мати як припала до його нiг – та так i заколiла.
– Пiдведiть стару, – приказує пан, – та провiтрiть, а молоду одведiть у горницi. – Сказав – i пошкандибав до будинку.
Мене, не довго думавши, два чоловiки – хiп пiд руки! – та в горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела ще 'далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула – i сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..
I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.
– Ох, смiх тепер, – стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, – а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр – пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, – так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах – темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала – мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш – а вiн – кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" – крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" – гукає. Та кресь! – мене в один висок; пiдскоче з другого боку – та в другий! Збив мене – курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти – сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться – хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! – додала, зареготавши, Мар'я.