– Господи! що ж далi було?.. – жахнулася Христя.
– Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, – хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та – без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.
– А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? – спитала Христя.
– Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр – до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
– Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
– Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати – за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою – та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила – таки перекрутила. I залiзо не видержало – отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг – страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки – брязкаю ним. А далi – як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору – тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою – i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? – i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" – допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" – питають люди. "Не знаю, – одказую їм. – Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! – каже, – оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, – каже, – знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, – каже, – допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, – молю, – хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" – "Не проси, – одказує, – мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде – не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, – каже, – можна попитатися… А що менi за те?" – "А що, паничу, – одказує дядько, – назначайте самi; одсудите на чисту – послуже не вам – другому; заслуже – заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", – каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, – каже, – ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там – панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" – думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" – кажу, а цеп з рук як вирветься та – грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" – питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, – каже, – бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, – каже вiн, – годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, – каже, – собi та жди кiнця дiла". – "Куди ж я пiду?" – питаю. "То вже твоє дiло", – одказує. "Цеп же, – кажу, – у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", – каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, – каже пан жидовi, – оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув – жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, – кажу, – з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". – "А де ж твоя мати?" – "Не знаю, – кажу. – Разом узяли у двiр, а де дiли матiр – не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". – "Куди ж я пiду? – знову я їм своє товчу. – У мене ж нi притулку, нi пристановища". – "Наймися у кого служити, – каже пан. – А поти – на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" – питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" – "Бог його знає! Я не знала", – одказую. "Ну, нiчого, – каже, – ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". – "Добре, – кажу, – послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома – усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя – Настею звалася – весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох – аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, – думаю, – його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". – "А за матiр же як?" – питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову – вiн почав менi казати: хочеш – я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися – не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу – як господиня: схочу робити – роблю, схочу лежати – лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату – шасть: "А що се ти, – скаже, – вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" – "Краще б, – думаю, – вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". – "Який, – питаю, – пан?" – "Твiй обидчик". – "Хай йому цур! – кажу. – Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я – пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" – кричу. А панич: "Iди, – каже, – собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову – завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка – усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, – каже, – не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, – каже, – знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, – каже, – що ви миритися приїхали, а ви так – базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, – каже, – раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". – "Що ж ви їй дасте?" – пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", – одказує. "То все дурниця, – каже панич. – Хочете на мир, – три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? – скрикнув. – Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" – "I прощення, – каже спокiйно панич. – А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". – "Хто? Я? – скрикнув пан. – Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете – вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" – кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, – каже, – благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам – сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє – кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я – вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. – Аж зубами заскреготав. – А ви, – каже, – ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, – серце не камiнь – i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi – так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, – бери вже його лиха година! – помирюся. "Що ти, дурна! – каже панич. – I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", – думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом – п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню – як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? – перепитує. – Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, – каже, – i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". – "Сховайте, – кажу. – Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав – двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, – пита, – голубушка, своє получила?" – "Получила", – кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" – "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, – каже, – нiчого надбавати, а що слiд купити – купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" – "Як?" – питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає – хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi – менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, – у ярмарок се було, – вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! – мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! – признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", – одказую йому. Слово по слову – розбалакалися. "Та й добре ж ти, – каже, – нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, – каже, – багачка". – "Багачка ж, – кажу. – Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? – дивується. – Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, – каже, – не благав, як не прохав – хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, – питаю, – де i як вона?" – "А ти хiба, – каже, – нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу – отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" – питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, – каже, – людям. Чого дурнi не набрешуть?" – 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува – ляга мерщiй спати; повернеться до стiни – мовчить; чи пiде куди – до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую – щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання – сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь – хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! – каже. – Як тiльки що писне в хатi – з того часу нам укупi не жити!" – "Як же ее так? – питаю. – Де ж менi його дiти?" – "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся – i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… "Боже! – думаю. – I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце – не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний – господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, – каже, – так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне – таке жовте. "На, – каже, – випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила – нiчого, i пообiдала – нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се – як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, – отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, – каже, – та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, – кажу, – сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами… "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, – каже, – як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" – питають. "Я". – "Ти ходила важка?" – "Ходила", – кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." – "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула". – "Де ж ти подiла?" – "Закопала на вгородi". – "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" – "Нi, – кажу, – не давав". – "Брешеш!" – "Чого ж менi брехати!" – "У чорну її! У тюрму!" – крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.