– А панич? – спитала Христя, важко зiтхнувши.
– Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла – як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.
– Он уже й мiсяць зiйшов, – промовила вона тихо.
– Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. – I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
– А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? – спитала, помовчавши, в Мар'ї.
– Якої?
– Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.
– Де вона служе? чи не в Луценчихи? – питає Мар'я.
– I того не скажу.
– А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
– Вона, вона! – скрикнула Христя. – Як малою була – на нiж упала.
– Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати – рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то – тiльки мiсце тепле. "Еге ж, – думаю, – бач, як нашi тихi". Чую – цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, – думаю, – пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову – рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, – питаю, – до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi – як заплаче! "Се ти, Марино? – питаю. – Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
– То се Марина? – здивувалася Христя.
– А що ж твоя Марина – свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда? – думалося їй. – Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"
I сонна немiч почала колихати Христю.
IV
Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, – нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
– Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.
– Мар'ї немає, – одказує Христя.
– Як немає?
– Немає.
– На чорта й краще! То збирайся ти.
Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i – готова.
Недалеко вже й до базару – палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.
– Здрастуйте, Антон Петрович, – скрикнула до пана, простягаючи руку. – На базар?
– На базар.
– Будемо ж разом iти.
– Чого се ви однi? – питає пан.
– Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.
– I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.
Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує – наче що штовхнуло її в бiк. Зирк – Марина!
– Здорова, Марино! – призналася Христя.
– Христя? – скрикнула та. – Де ти взялася?
– Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
– Як же се? А дома хто?
– I вже тепер дома! – понуро одказала Христя.
– Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi – в другу.
– Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене – докажу, – просе Христя.
– Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! – i обидвi розiйшлися.
Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина – панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… "I скора яка стала – зовсiм не та Марина!" – думає Христя, поспiшаючи за паном.
На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню – лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
– Ти де була, вiялася? – скрикнув на неї пан.
– Я нездорова, – не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
– Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!
Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа – один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!
– Де се ти? Хто се тебе? – скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.
– Господи! – каже пан. – Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз – якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли – так i нiчого!
Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.
– Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, – з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. – Я тобi несказанно дякувати буду.
У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:
– Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?
– Та що ж там з нею?
– Збита вся – курцi нiде клюнути!
Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в комору.
Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась – страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.
Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно – хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима – вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi – i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той – так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.