– Мар'є! то ви? Мар'я заридала.
– Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
– Нiчого менi не треба, – з плачем одказала Мар'я. – Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.
Христя помацки побралась до Мар'i.
– Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.
– Коли б ти знала, Христе, як важко! – трохи перегодом почала Мар'я. – Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?
– Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?
– Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку – оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, – каже, – люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила – теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую – перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, – питаю, – ти перснi купував?" – "А твое какое дело?" – "Як яке дiло? – одказую йому. – Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, – кажу, – все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, – кажу, – вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся – я тобi слави нароблю!" – "Ты? ты?" – визвiрився вiн. "Я! Я!" – кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. – так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.
– I такого б ката я любила! – здивувалася Христя. – Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!
– Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, – каже, важко зiтхнувши, Мар'я. – Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу – йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi – одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi – задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! – I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.
Два днi пролежала Мар'я, а на третiй – панi загомонiла:
– Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! – Треба вставати. Устала Мар'я – тiльки тiнь її – схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.
У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.
– А що ж ти не приходила?
– Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, – обiцяє та.
Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.
Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота – Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, – думала Христя. – Та яка ж вона брехлива стала!"
Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича – не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти – вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.
– Бачила сьогоднi Марину. Казала – прийду пiсля обiду, та й збрехала!
– Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! – вiдказала Мар'я.
Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi – сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" – думає Христя.
Коли се – дверi рип! i – на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, – баришня або багата мiщанка, а не наймичка!
– Марино! голубко! А я думала – збрешеш! – скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.
– Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.
– Роздягайся ж та сiдай спочинь, – турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.
– Та яка у тебе свита? – дивувалася Христя. – А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! – торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.
Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi – вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його – два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.
– Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, – обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.
– Здоровi були, Мар'е! – привiталася Марина. – Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором – лiтом на печi!
– Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, – зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.
– Кого ви там вихваляєте так? – спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.
– Та й молодець же дiвка! – похвалив панич.
– Собi такi удайтесь! – не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.
– Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! – жартує той.
– То-то й е! – одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.
Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.
– Козир-дiвка! – похвалила паничевi Мар'я.
– Чия вона?
– А вам нащо?
– Так, хотiв знати.
– А кортить? Хай кортить, не скажу, – дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.
– Пiшов? – спитала Марина.
– Пiшов! – одказала Мар'я.
– Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, – смiючись, каже Марина.
– А що, i у вас такий панич? – спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.
– Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, – образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.
– Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина – здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?
Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.
– Що ж, тобi наравиться город? – спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.
– Сумно якось… людно дуже, – одказала, роздумуючи, Христя.
– А тобi, Марино? – обiзвалась Мар'я.
– Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.