– Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
– Пiдождiть трохи – i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю – повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!
– Христя не любить городських уборiв, – сказала Мар'я.
– Христя? – скрикнула Марина. – То вона тим, що нiколи не наряджалася.
– Чому не наряджалася? Наряджалася, – збрехала Христя.
– Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
– Не хочу.
– Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, – скрикнула, схопившись, Марина.
– Не хочу! не хочу! – замахала руками Христя.
– Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, – усмiхаючись, каже Марина.
Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.
– Нi, не тiкай, бо не втечеш! – придержуючи, каже Марина. Христя противиться.
– Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, – умовляє Марина.
– Та що ж я для тебе зроблю?
– Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
– А як пани на той час зiйдуть!
– То що? прийдуть – подивляться! – каже Марина.
– Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, – увернула i Мар'я.
– Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, – турбує Марина. – Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.
– Та й коса ж у тебе! От коса! – хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, – таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася – гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало – зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.
– А гарно як! Господи, як гарно! – скрикнула, глянувши, Марина. – Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.
– Дивися! – сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.
– Бач. Не я тобi казала? Бач! – торохтiла Марина. – А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:
– Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
– Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? – порядкує Марина.
– Спiдниця, корсетка, – каже Христя.
– Якби до корсетки вишивана сорочка.
– У мене е; я зараз, – кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.
– То оце сорочку скидати? – скрикнула Христя. – Не хочу!
– Надягай поверх! – гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.
– Оце якби панич зайшов! – сказала Христя.
– Нужен вiн нам! Як нарядимося – хай тодi подивиться, – вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.
– Надягай мерщiй спiдницю! – гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.
– Тепер корсетку надягай, – держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.
– Держись рiвно!
Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.
– Ану, дивись! – скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.
– Пiдожди, ще не все! – I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.
– О, тепер так! – сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.
– Бач! бач! бач! – кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. – А казала – погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?
Мар'я стояла, дивилася – i очi її розбiгалися.
– От бач! От що значить – до лиця, – вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
– Глянь та подивись на себе! – муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.
– Знаєш шо, Христе? – почала вона тихо. – Пiди оце до панича.
– Боже мене храни! Щоб вигнав?
– Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, – каже й Марина.
– Знаєш, що зроби? – рає Мар'я. – Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.
– Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! – пада коло неї Марина.
Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
– Тiльки не смiйся!
Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
– Здрастуйте! – привiталася Христя.
– Здоровi, – одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
– Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.
– Якi пан i панi?
– О-о, хiба не знаєте? – щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.
– А почiм же я знаю? – каже панич.
– Там i вашi пани… – наводила Христя.
– Пiзно вже, – каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. – Кланяйся i дякуй. Скажи – зiбрався спати.
– О Мар'е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.
– То так i сказати? – пита Христя.
– Так i скажи.
– Прощавайте ж.
– Iди здорова.
Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.
– Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! – носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.
– Що там таке? – промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.
Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.
– Так оце той посланець! – сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.
– Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! – жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.
– Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! – хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, – так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.