– Славна! – мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.
"Чи вiн се сказав, чи нi?.." Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
– Що вiн казав? Що казав? – зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
– Нi, з вами кашi не звариш! – промовив голосно панич, закриваючи книжку. – Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
– Христя вмiє! – гукнула Марина.
– Я не вмiю, – похнюпившись, тихо одказала Христя.
– Та ну, годi! Де ж не вмiєш? – уговорює Марина. – Умiє, умiє, – доводе паничевi.
– Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.
– Так я ж не вмiю, – одмагалася Христя.
– Поведемо її! – скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку – не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, – кров б'ється, кидається жила.
– Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. – I, все кажучи, береться за папiр i перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.
– Та я не вмiю! – скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.
– От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, – просе панич.
– Та ну-бо, Христе! – штовхнула її Марина пiд бiк.
– Ох! як менi душно! – зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
– А що, гарно? – скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.
– То й не заспiває нiхто? – спитав вiн суворо.
– Нехай Марина попереду… менi душно, – одказала Христя.
– Я не вмiю спiвати, я розкажу, – згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
– Якої ж вам? Гриця знаете? – спитала.
– Нi, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. "Отже розказує Марина, – думалося їй, – та так смiливо, так гарно, а вона – не може. їй – соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!.." I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
Марина скiнчила.
– Пишiть другу! мерщiй, – промовила вона.
– Сiдай же! – каже Марина, схопившися з стiльця.
– Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
Не йди, дiвко, за удiвця,-
Буде тобi лихо! – дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.
– Уся! – скiнчивши, скрикнула Христя.
– Ух, гарна яка! – сказав панич i положив перо. – Бач, а казала: не вмiю, – укорив вiн Христю.
– Та вона як знає їх! – тримаючи його за плече, каже Марина, – то й шоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!
– Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.
– Добре, добре, – хмурячись, одказує панич. – Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
– Годi! ходiмо, – каже Марина, направляючись iти.
– Постiйте, – каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.
– Навiщо? – пита та.
– На! – настоює вiн.
– Нащо? – аж скрикнула Христя.
– Та бери, дурна! То за пiсню, – каже Мар'я.
– Не хочу! – засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
– Та й дурна ж яка! – зареготавшись, каже Марина. – Давайте менi, давайте, я вiзьму.
Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
– Спасибi вам! – щебече вона, вертячи семигривеника в руках. – Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко – дукач буде. Гляну на дукач – i вас згадаю! – свiтячи очима, додає Марина.
– Добре, добре, – глухо одказує вiн.
– Чому ти, дурна, не брала? – доноситься з кухнi голос Мар'ї. – Панич розсердився!..
– Хiба я наймалася розказувати? – скрикнула Христя, аж панич кинувся.
– Чого там вони? – обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.
Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. "Х-ху ти! Та й смаковита ж!" – махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу – важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I "дукач напам'ять", – кривив вiн її в думцi… Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… "Уже менi тi помiчницi!" – трохи не скрикнув вiн i схопився.
– Христе! Дайте води! – гукнув вiн крiзь дверi. "Хоч ще раз подивлюся на неї", – думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.
– А та?
– Там з дiвчиною зосталася.
Вiн припав гарячими устами до холодної води.
– Ну, та й розпалила ти панича, – хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, – так повен стакан одним духом вимчав!
Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
– Чого се ви так засмутилися? – спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.
– Ох, пора вже менi додому! – скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.
– Їв нас панич е, не думай! – торохтiла вона, одягаючись, до Христi. – Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.
– На ж намисто! – здiймаючи з шиї, подає Христя.
– Не треба. Як прийдеш – тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!
– Голiнна до паничiв, аж труситься! – промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.
Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi, семигривеника! А та – навперейми… "давайте менi!" Так i лiзе у вiчi, так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.