Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк; а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..
V
Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, – Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не змельне вiн нiкуди ними – все дивиться на свого товариша, а на самому днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало, глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день. Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської шиї – свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до нього дорога – служба. На службу ото i зiбрався Гриць.
Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання, хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, – то була явна оголоска на все царство, на увесь свiт.
Уже пани з'їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з другого – Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше усього чиновнi люди – царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не випустити з рук дiла, не вiддати його у другi – нiкчемнi. Багато вони витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi, опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе чиновство заворушилося, загомонiло: "Як? нiгде не служивши, нiчого не звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!" I почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд'їздiв… Рядчики не падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя, одгукнулися й у сiм'ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник – перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю, пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi постарiти… Життя мчалось, як вiтер!
Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос, як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати страху. "Де страх – там i бог!" – завжди казав вiн. На старшого дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б'ється як слiд серце; а тут? Серце його зав'ядало, як вiн обертався лицем до свого стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї – свою весну справляє… Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, – читав книжки. Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку – нелюба служба, що годувала його хлiбом, гасила дух; з другого – книжки, розумова розмова з молодим товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна, завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що вони вiрять; то люди зброї, то – отамання завзяття! Вiн не той був. Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А як сього немає – що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога – їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!
Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою. Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його – як раз плюнути… батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi над його головою.