– Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, – уїдливо промовила секретариха з суду.
– Давайте у хванта грати, – крутнулася попадя.
– Нi за що нам хвататися, – з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
– Не хочете? – спитала попадя.
– Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, – знову промовила головиха.
Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.
– Бачили, як носом закрутила, – штовхнула секретариха головиху.
– З'їла облизня! – промовила Книшева жiнка.
– Менi у хванта грати… – обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.
Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.
– Що, везе тобi? – спитала вона, припавши на його плече.
– Ве-е-зе-е! – розтяг той. – Он шлема з'їв. – I зареготався.
– Бiда з батюшкою, – обiзвався секретар суду, – усiх обiграє.
– Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, – защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.
– Свате, свате, – посварився на Книша секретар з суду, – он сваха дивиться.
– Завидно стало? – одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.
– Жiнко! Се ти проти мене? – увернув i пiп.
– Я всiм щастя принесу, усiм, – усмiхаючись, торохтiла попадя. Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки доносилося глухе кахикання.
– Бач, нашi собi там не дрiмають, – обiзвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.
– Будемо й ми в карти грати, – защебетала до нього.
– Хто ж буде?
– Ви, я.
– У вiщо?
– У носа.
– Як то – у носа?
– Карти, карти! Давайте карти! – закричала попадя, ускакуючи в гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.
Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".
I почала здавати.
Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.
– Вийшла, вийшла! – зразу закричала попадя i заплескала в долонi.
– А тепер що? – спитався Григорiй Петрович.
– Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! – гукала вона.
Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i нацiлилася вдарити. Григорiй Петрович увернувся.
– Цур! не увертатися!
– Боляче ж! – замолився вiн.
– А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами сторони закрити, а кiнчик виставити.
Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи, закрився картами.
– Раз! – скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.
– Ще, ще!.. Аж чотири рази, – кричала вона, заливаючись реготом, Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.
– Два, – промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослiдок – вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її веселому личку.
– Не буде ж i вам пощади! – скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
– Носа! – гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.
– Раз! – гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона затулилася, – карти ударилися об карти.
– А уговор? – спитався вiн з докором.
– Уже раз, – защебетала вона, – уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.
– Ну, держiть… Два!
– Ой боляче! – скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка смужечка зачервонiла на кiнчику.
– А менi не боляче було? – спитав вiн i знов замахнувся.
– Три! – i промахнувся. – Чотири!.. – гукав далi.
– Григорiй Петрович! – окликнула його Пистина Iванiвна з другої хати, Вiн озирнувся… У гостиннiй тiльки вiн з попадею був, та на порозi дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.
– Оставте, – промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до неї.
– Останнi дарую… – сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.
– Тим не хочеться? – тихенько спитала, мотнувши головою на дiтську, Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають… Тiльки їх i чутно".
Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн кивнув головою.
– У-у, подлi! – прошептала попадя i зломила пальцi; наче один, разом вони хруснули в неї.
Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.
Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.
– Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! – скрикнула вона, схопивши за руку Григорiя Петровича.
– Будемо. Заводьте.
– Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" – знаете?
– Трохи.
Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором… Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав'гься, гори ворушаться, скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на рiзнi боки, – тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам'ятає… Пiщина серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, – вiн чує, як кидається всесвiтнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставi… пам'ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що замирає.
Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi – луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.
Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:
– Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, – замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.
– Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! – гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.
– Бочко! – скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. – Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.
Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:
– А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… – повернулася вона до попадi.
– Вип'є! – гукнув вiн. – Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! – гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.
– Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, – обiзвалася попадя.
– Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! – I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.
– Добре, добре – заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, – защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу – усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.