Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа – i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.
Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.
Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.
– Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? – сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.
– Ваш гiсть! – одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.
Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", – шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.
Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..
– От люди! – скрикнув вiн зопалу.
– Ой, стережiться голубих очей! – болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…
На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий – знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.
По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.
– Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? – умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.
– Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! – вiдказала вона.
Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?
VI
Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день – лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь – вже його й немає; а нiч довга-предовга – i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.
Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш – дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.
Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е – прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.
Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.
Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi – двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, – хоч блiде воно було в неї, та повне, – тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi – меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.
Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i – по очах видно – сумувала.
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося – те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло – те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.
– Ну, чого вам? – спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.
– Хiба не можна? – спитався вiн.
– Авжеж, не можна! – одказала зашарiвшись Христя.
– Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, – мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.
– Ох, життя трикляте! – промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…
Ось чутно – щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан – не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.
– Григорiй Петрович дома? – спитався прихожий товстим охриплим голосом.
– Дома! – одказала Христя.
– Куди до нього пройти?
– Туди! – указала Христя на дверi.
Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.
– A-a-a! – прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.
– Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! – роздався з-за Христиної спини паничiв голос.
– А я оце задивився на вашу дiвчину, – гуде незнайомець. – Де ви таку видрали в бiса хорошу?
Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
– Це знаєш, хто такий? – спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.
– А хто, столяр, може? – угадувала Христя.
– Столяр!? – зареготалася Мар'я. – А бодай тебе! Це – Довбня, панич Маринин!
"Оце то вiн!" – подумала Христя, схиляючись над шитвом.
– Що ж воно таке? Служить де, чи як? – спитала далi у Мар'ї.
– Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є – то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б – та нi в чому. Тодi вже й складаються – хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають – наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє – то наче янголи тi – согласно та гарно.