– Оце вам i весiлля до вашої опери, – сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.
– Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, – додав i мерщiй побрався до тютюну.
Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.
– Господи! – скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. – Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж – великi генiї творили, а це – народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! – скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:
– Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу – нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате – яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?
– Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! – одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.
– Як нiчого? – скрикнув Проценко. – Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.
– А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? – спитався Довбня.
– Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут – хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, – цвiрiнькав Проценко.
Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
– Ви смiєтесь? – скрикнув Проценко. – Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi – Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…
– То ж слово, а це голос, – перебив Довбня.
– Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, – почав доводити Проценко. – Прочитайте його народовi – i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж – музикальний Шевченко.
– Далеко куцому до зайця! – увернув Довбня, та Проценко не слухав.
– Як той, так i ви, – гукав вiн на всю хату, – за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє – повиннi i голос розумiти. О-о! Народ – великий естетик!.. – придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: – Кликнути, чи що?
Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.
Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.
– А нуте ви, великi естетики, – глузуючи, сказав вiн, – слухайте обома ухами.
I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…
Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.
– Ну, що? – догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
– Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали – то краща, – промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.
– Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? – спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
– Христе! Мар'є! – почувся в кухнi вигук.
– Панi… – злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
– Позабираються до панича в хату! Чого? – гримала Пистина Iванiвна.
– Оце зададуть капотi нашим критикам! – зло усмiхаючись, мовив Довбня.
Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.
– Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! – через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
– Яка?
– От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? – засипав Проценко.
– З попадею? – розтягуючи, спитав Довбня. – А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:
– Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
– А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? – понуро бубонiв Довбня.
Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає – в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" – подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя – така жвава, така вродлива…
– Невже ви людей мiряєте по їх достатку? – спитав вiн, пiдвiвши голову.
– А то ж по чому? – одказав спокiйно Довбня. – Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?
"Облопа! п'янюга!" – трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.
– Одначе, про мене, хоч i ходiмо, – згодився Довбня. – Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.
"Теє!.. весела!" – мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним – рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
– Так коли пiдемо? – допитувався Довбня. – Завтра, чи що? Iде – завтра?
– Як хочете, – понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" – промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.
– Паничу! вечеряти! – ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi – все зразу кинулося йому в вiчi.
– Вечеряти? – перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
– Еге, кличуть, – весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.
– Курiпко ти польовая, – промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.
Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
– Чого ти наче ошпарена вискочила? – спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"
– Зачiпав? – спитала Мар'я i зареготалася. – Ох ти, простота селянська! – промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки – кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки – жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.