– Так ви такий? – спитала його, усмiхаючись. – Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?
Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.
– Бачила? – спитав.
Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i – зникла.
– Умора – не панич! – зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.
– О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.
– Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… – понуро промовив Антон Петрович.
– Кого? – спитала Пистина Iванiвна.
– Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.
– Вигадай ще що!.. – позiхнувши, промовила вона.
Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода – все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого – рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та – уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся – непочата криниця…" – думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
– Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, – наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
– I ти б такого покохала? – допитується молодого – охриплий…
– От, уже б i покохала! – з докором дзвоне молодий.
– Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? – гуде охриплий…
– Ще й як закльовує!.. – i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
VII
– Дома? – спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
– А де ж, як не дома? – непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом. – До вас мала посилати! – додала ще товще.
Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:
– Нема дома! Нема дома!
– А де ж бариня? – жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
– Господи! I не грiх вам?.. – почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.
– Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, – почав Проценко. – Я до вас привiв мого доброго знакомого – Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
– Я рада… – займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.
– Той чорт, що в буряки кришать, – жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
– А отець Миколай дома? – спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.
Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
– Отця Миколая запрошено на хрестини, – одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.
– Це ви менi несете? – зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. – Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли – не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.
– Дивися -ноги одтопчеш! – скрикнув Довбня.
– Хiба в мене є там очi? – одказала непривiтно, беручи самовар.
– Педоре! – гукнула попадя. – Куди ти самовар береш?
– Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, – суворо одказала попадi.
– Педоре! – стукнувши ногою, скрикнула попадя. – Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!
– А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться – я ще й винна! – правувалась Педоря.
– Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи! – пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. – Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!
– Держить? – одгукнулась Педоря. – Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi – я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!
– Та замовч, Христа ради! – попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.
– Та чому ви її справдi не розщитаете? – увернув Проценко.
– Ну, скажiть же йому! – одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
– їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! – додав Довбня.
– От ще! – промовив Проценко.
– Атож! – свiркнувши очима, скрикнув Довбня. – Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
– Оце який ви страшний та сердитий! – скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.
– Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, – жартував Довбня начебто й гнiвно.
– Невже? – тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче – i нiме заговоре!
Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли – вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
– А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, – промовив Довбня їй услiд.
Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.
За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш – прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.