– Тепер благочинним уже… розкошує! – додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.
– Що ж, вони ранiше любилися? – спитала вона.
– Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.
Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" – думала вона.
– А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? – спитала далi, дивлячись на Довбню.
– Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.
– Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! – скрикнула i ще бiльше залилася реготом.
Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.
– А що тепер зробимо? – спитався Проценко. – Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!
– Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! – скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
– Давайте заспiваємо! – спохопився Проценко.
– Давайте, давайте! – радо загукала попадя. – Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.
– Якщо знаю пiсню, то можна, – засмалюючи папiроску, вiдказав той.
– А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, – пригадувала попадя.
– "Выхожу один я на дорогу"? – спитався Проценко.
– Лєрмонтова! Лєрмонтова! – запорощила вона. – Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!
– То тепер би ще й насмiялися з нього, – увернув Довбня.
– Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! – скрикнула вона. – Скiльки-то таланiв непризнаних гине! – I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.
Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив – гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
– Та перестань! слухати не можна! – скрикнула попадя, затуляючи вуха.
– Не слухай… Далi як? – розпалившись, гука той на Довбню. – Кажи: далi як?
Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.
– Це вже кiнець, – одказав.
– Кiнець? – перепитав отець Миколай. – Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:
– Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? – провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: – Горiлку, брат, п'єш?
– Чому ж такого добра не пити? Можна, – одказав той.
– Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, – скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. – Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! – I кинувся цiлуватися з Проценком.
– I це добрий чоловiк, – хвалився вiн Довбнi. – Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, – слебезував, припавши до Проценковоi бороди.
– А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!
– Що ти верзеш? – спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. – Заллє очi та й варнякає не знать що.
– Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! – скрикнув i зареготався.
Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
– Ти б посоромився хоч чужих людей!
– Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? – спитався, указуючи на Довбню. – А то не наш? – повернувся до Проценка. – Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… – I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!
– Де ж її взяти? – спиталася Наталiя Миколаївна. – Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?
– Як кого? а Педорю!
– Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!
– О-о, матерi її заковиря! Педоре! – гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
– Ти у мене слуга? – спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
– Слуга?! Я тебе питаю! – гукнув вiн удруге.
– Кажiть уже, чого треба? – чухаючись, одказала Педоря.
– Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… – I вiн затнувся; брови його нахмурилися.
– По горiлку, чи що, йти? – пита, позiхаючи, Педоря.
– А-а, догадлива, бiсова! – усмiхнувся отець Миколай. – Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?
– Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! – одрубала Педоря.
– Матерi його дуля! Жид – невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
– По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.
– А ти хоч?
Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
– I я вип'ю, як дасте.
– Молодець! – похвалив отець Миколай. – На ж тобi… – I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. – На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, – погана ти дуже! – а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!
Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.
– Отак у нас усе, – жалiлася тим часом попадя Довбнi. – Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, – вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
– Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, – огризнувся отець Миколай. – У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!
– О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, – уколола Наталiя Миколаївна.
– Наша, брат, служба така, – одказав пiп. – Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.
– За таким хазяїном! – сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.
– Не слухай, брат, її, – повернувся вiн до Довбнi. – Жiнка, брат, i чорта проведе! – сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається – i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.
– Як дурник! – процiдила попадя крiзь зуби.
– Ви сердитесь? – спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно – не добро, видно, все те вiщувало!
Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула: