– Самий смак! Проценко засмiявся.
– Чого ви регочете? – спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.
– Молодець ти у мене, молодець! – одказав, усмiхаючись, пiп. – Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.
Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.
Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.
– Як здоров'я вашої куми? – спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. – От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!
– То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.
– А може б, ти нас, Наталю, почастувала? – перебив її отець Миколай.
– Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! – додав Довбня.
– Чому ж се? – спитала вона.
– У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! – перевiв на жарти Довбня.
– О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! – одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.
– Ваша? Ота! – скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. – А розгорнiть, я подивлюся, – сказав, пiдходячи до неї.
– Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
– Знахур.
Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.
– Довго менi жити? – граючи очима, спитала вона.
– Сто лiт! – скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. – Притулiть мiцнiше! – промовив.
– Отже ви справдi, мов знахур! – защебетала вона. – Що ж ви там почуєте?
Довбня нiчого не одказав – слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.
Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:
– Могорича! могорича!
Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
– Колдун! колдун! – кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну. – За се випити! їй-богу, випити!
– Що ж ви там дослухались? – пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.
– Почастуйте! – указав Довбня на пляшку.
Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
– Капелечку! одну капелечку! – слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.
– Усiх! усiх! – гукав пiп, плещучи в долошки. – Ура-а-а!
Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.
– I вас, Григорiй Петрович, частувати? – стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.
– Усiх! усiх! – глухо одказав Довбня.
– Менi небагатечко. Я не п'ю, – прохався Проценко.
– Треба робити, як знахур каже! – одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.
– Не все то правда… – почав було Проценко, беручи чарку.
– Або не кожнiй чутцi вiр! – перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.
– Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає! – обiзвалася попадя.
Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.
– А менi! – обiзвався отець Миколай.
– Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! – гримнула попадя.
– Усiх! усiх! – прогув Довбня.
Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.
– Згода! згода! – загукав Довбня.
– Що ж ви наслухали? – допитувалася у нього попадя.
– А ви хочете знати?
– Авжеж – хочу.
– I не розсердитеся, як правду скажу?
– Тiльки не брешiть!
– Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.
– Нi, давайте ще по чарцi! – сказав Довбня.
У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.
– Тепер, цур, не сердiться! – повернувся до попадi Довбня.
– Миколо! признавайся по правдi, – i вiн щось почав шептати на ухо поповi.
Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" – подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.
– Признавайсь: давно? – уголос допитується Довбня.
– Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо! – одмахуючись руками, мовив пiп.
– Не признается? А порадував би тебе!
– Ну, а як давно, то що буде? – граючи очима, пита попадя.
– Син колись буде!.. – рубнув Довбня.
– Браво-о! Браво-о! – гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
– Нам весело, а тобi сумно? – тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. – Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. – Веселий, балакучий. Уже не тебе – мов гаву ковтнув!
Проценко ще став хмурнiший.
– Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. – спитала i, прихилившись до його уха, промовила: – Що, як то Довбня угадав?!
Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
– А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?
– Григорiй Петрович! – скрикнула попадя, стукнувши ногою. – Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!
– Наталiя Миколаївна каже… – почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.
– Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, – гукнув Проценко крiзь її пальцi.
– Добре! добре! – гуде Довбня.
– Можна випити! слiд випити! – гогоче пiп.
– I я! I я! – гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.
– Будемо грати в носа! – скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.
– Ходiть!
– О-о, спати хочу! – загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
– Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, – запрохувала попадя.
– Пора! пора!
Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.
– Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, – гукнула йому вслiд попадя.
Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
– Чого ти сьогоднi такий невеселий був? – спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. – Голубе мiй!.. – Роздався жаркий поцiлунок. – I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! – скаржилася вона, припадаючи до нього. – Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло – тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця – якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
– Хто се?
– Та я!.. – скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. – Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? – запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.