Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.
Стояла пiзня – геть за пiвнiч – доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки – густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
– Куди ж се ми йдемо? – спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
– Куди ж як не додому! – одказав Проценко.
– Чого? Я не хочу додому!
– А куди ж? – пита Проценко.
– Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
– Чому?
– Чому?.. Ох, брат! – зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. – Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I – лиха година знає – пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. – скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. – Кий се чорт плюється? – спитав, утираючись. – А все-таки вона, брат, гарна! – додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
"Сам iрод не розбере сього Довбню! – подумав Проценко. – Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"
Вiн почав утiшати його:
– Хiба ти перший, ти -послiднiй.
– То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! – признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
– Гм! – мугикнув Проценко. – Женитися? Що ж вона – вiрна тобi? кохає?
– А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
– Нi, не всi такi, – поперечив Проценко.
– Усi! – гукнув Довбня. – Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!
– Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, – одказав Проценко, зостановлюючись.
Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi – прямо, майданом.
– А ти б що зробив на моєму мiсцi? – попитав Довбня.
– Не знаю, не був у таких бувальцях.
– Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, – i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, – каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! – перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, – рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
Проценко позiхнув.
– Позiхаєш? Спати хочеш?
– Пора вже.
– То й ходiмо.
– Тут нам розходитися, – натякнув Проценко
– Ага, розходитись? Ну, прощай!.. – I Довбня перший порвався вiд нього.
– Або постiй! – гукнув, зостановлюючись.
– Чого?
– Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.
– Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! – базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б – про що путнє, а то – про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?
Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" – думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, – одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. – Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"
Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi – нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..
Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", – подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.
– Зараз, зараз! – донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.
– Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.
– Чого ви стали? Iдiть уже! – роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.
– Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? – промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.
– Що се ви! Господь з вами! – ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.
– Серце моє! Христиночко!.. – I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.
– Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, – шепче вона.
– Ягiдко моя! наливаная!.. – Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло – палило його.
– Iдiть уже, я сама засуну! – голосно промовила вона.
Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.
Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми – гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.
"Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, – мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я – проста дiвка? – йому подобалася?.. Оце дивно! – думалося їй, i її серце так радiсно билося. – I панi бiля його пада,- знову лiзе їй у голову. – I панi не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися з мене, дурної, а я йму вiри? – Нестямна туга, мов пазурами кiшка, упинається в її душу, сльози виступають на очi. – Нi, нi!.. щось воно та не так… Чого ж такi палючi поцiлунки, такi гарячi обiйми?!" – знову утiша себе Христя. До самого свiту не спала вона, то млiючи вiд несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання кровi, легких та важких забоїв серця…
VIII
На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого i разом доброго її душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха i обiйме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дiзнаються, бува? Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очi сором криє; i свiт бiлий, заглядаючи в них, видає її… I навiщо сей день настав? Чому нiч не забарилася?.. То знову, – повертає на iнше, – огортає її серце якась утiха, якась весела надiя душу грiє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона – душу чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що вiн цiлував мене? Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить мене? Як справдi кохає?.. Бог його знає: може, мене досi господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се вiн моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?