Нелегеньку думку завдало життя Христi – думай! Нерозгадану загадку станове перед нею – розгадуй! I до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривiтним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з самої середини взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокiй тихий, бунтує її думки крилатi. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь, то там вони в неї i зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвiздком до того мiсця – й не поворухнеться.
– Христе! – оце обiзве Мар'я. А Христя не чує.
– Об чому ее так загадалася? – регоче та, прикро придивляючись на Христю.
Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спiймають.
– Чого се ти, дiвко, так сумуєш? – допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.
Та й лихi якi у Мар'ї очi! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. I чого їй вiд мене треба? Чого вона слiдкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? – трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час увесь свiт провалився i вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокiйними.
То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi – Христя то сим, то тим боком бiд Мар'ї увернеться. А як пани кинуться i почнеться те щоденне порання? А як вiн кликне її давати умиватися?.. Вона нiяк не пригадає, що тодi буде.. Вона тiльки чує, що її сила покидає, що вона нiкуди кчемна, зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? – думає вона. – Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"
Тут саме дверi з горниць рипнули – i на порозi панi показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
– Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиняєте?
Христя, як стрiла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена, кинулась вона назад – i пiшов гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного вiкна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки столiв, билася i, не почуваючи болю, мерщiй неслася далi.
– Що це ти торохтиш там, мов навiжена? – гримнула на неї Пистина Iванiвна.
Христя отетерiла – з мiсця не ворухнеться.
– Чого ж ти стала? – знову гарикнула Пистина Iванiвна.
Христя кинулась… На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i якомога швидше майнула надвiр.
Надвiрня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила переляканi думки; Христя вернулася у хату далеко покiйнiша. Мар'ю вона стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це її ще бiльше заспокоїло.
"Якщо вже непереливки буде, – сховаюся хоч у кухнi, – нiкому буде наглядати", – подумала вона. I справдi – стала тиха та ясна, правилася бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися дверi.
– Христино! дайте умитися, – промовив вiн тихо; а її чогось всю так i затiпало!
Беручи воду, вона i не запримiтила, що набрала тiльки пiвглека; ускочила в його хату – забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих лiкiв, i, не дивлячись нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.
Вiн глянув на неї, – а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як вiн дивиться, прикро дивиться на неї.
– Чого се ви сьогоднi наче в воду опущена? – спитав вiн її, становлячись над тазом.
Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на неї.
– Та умивайтесь уже! – болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.
Вiн зiтхнув i настановив руки. її жаль обняв, такий гiркий та рiзучий жаль, що вона трохи не заплакала… Чого? Вона сама не знає чого… Ллє воду i сама не знає, куди ллє; крiзь повнi очi слiз бачить – щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, i ллє туди; ллє тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слiд, чи стiльки зливає, скiльки треба, – вона не бачить, не знає. Певно, вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби тiльки вiн не сказав: буде!
Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй вискочила вiд нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий сором не пече її, нiчий догляд не мутить її думок.
Як попив вiн чай i пiшов на службу – їй зовсiм стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, i воно висв.iтило. Тому й щоденнi клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися бiля печi, а вона – прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди поспiти. А в його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скiльки разiв всяку всячину, щоб вона якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки на його лiжковi перебивала, – мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде нi зморщечки, нi складочки, – пухкi та високi!
"Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" – подумала вона, легенько зiтхнувши.
Зовсiм вона себе чує i покiйною, i щасливою. Життя до неї усмiхається, манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними надiями. Все, що її давило та смуток будило, – зникло; все пройшло-минулося; нiхто нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi думки її страхали… А жаркi поцiлунки горять на її обличчi, гарячi обiйми грiють її серце, тихим щастям пiдкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його темнiй самотнi, то так розпустила свiй голос – аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об боки та стелю глухої я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все дужчає та мiцнiшає. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! – а вона спiває. Пiсня мов сама ллється З душi, голос не знає натуги й утоми- рiвний, тонкий та високий!
Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном прийшов – давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, i дивно, що тепер тiльки вона добачила те, чого ранiше не примiчала… Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка – як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд – все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить її серце!
Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за свiй. її так i пiдмиває говорити! Балакала б, здається, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.
– Чи не бачили де, тiтко, Марини? – веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досi не приходить.
– Марини? – перепитала Мар'я. – Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона – чортзна-що! – неласкаве додала Мар'я.
– Як саме? – здивувалася Христя.
– Так! Он – на содержанiе йде!
– На яке содержанiє! Куди?
– Панич один на село бере до себе.
– Наймається, чи що? – не розумiючи, допитується Христя.
– Наймається ж… з паничем спати, – усмiхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися… А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле – вона зразу перехопе, та ще й вiд себе наддасть! – думала Христя, пригадуючи, як би їй самiй навiдатися до Марини. – Сьогоднi субота, а завтра недiля… свято… Чи не пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Ранiше управлюся, пiду завидна, – утраплю!" I Христя почала навсправжки клопотатися.