– Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар, як я вiдпрошуся до Марини? – запитала вона.
– А що? довiдатися хочеш?
– Та так… Намисто вiднесу.
– Неси!.. – нехотя одказала та.
Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне. Панич же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщiй побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра: окрiп на голову грiла, одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, – чогось наче сердитий, – а вона все поралась… Пiзно лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.
У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.
– Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?
– Куди? – здивувалася та. Христя сказала.
– Йди, йди… Ти ж не надовго?
– Та хоч i на всю нiч! – усмiхнувшись, одказала за неї Мар'я.
Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася… "На всю нiч! -думалося їй. – Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась Христя, збираючись до Марини.
Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед заходом висвiтило. Кругом хмари, синi, як печiнка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами кровi; повiтря горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося все пiд тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспiшаючи до Марини, знову почула, що туга почина пiдкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душi засновується смуток, важкi думки окривають голову.
У великiй, непривiтнiй кухнi, освiченiй жовтим сонячним заходом, неметенiй i немазанiй, застала вона Марину одним одну. Нерозчiсана, у старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчi снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.
– Марино! – скрикнула Христя. – Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та ходiм, поки сонце свiте – походимо, людей побачимо, менi город покажеш.
– Найшла час – он яка твань на вулицi! – якось сумно одказала Марина.
– То твань посерединi, а на примостках людей багато гуляє.
– I вже! – махнувши рукою, одказала Марина. – Хай гуляють!
– А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, вiд матерi недобрi вiстi… нездужа?.. умерла?.. – одгадуе Христя. Марина помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:
– Краще б, якби умерла!
– Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?
Марина мовчала.
– Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?
– Що ж вони брешуть? – тихо спитала Марина.
– Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть – либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! – гаряче засипала Христя.
– Хай вигадують!.. – зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.
– Я тобi твое намисто принесла, – почала знову Христя. – На! – i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.
Та глянула – i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.
– Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! – скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.
Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.
Сонце сiдало. Непривiтний жовтогарячий свiт миготiв по хатi, слався по полупаних стiнах, по неметенiй долiвцi, мов зарево близької пожежi освiчувало усе те. Чорною марою стирчала над вiкном у тому сяйвi Маринина постать. Вона все далi та далi хилилася над столом, мов що важке нагинало її закустрану голову… Це зразу – як припаде до столу, як заридає!
– Марино, господь з тобою! Що це на тебе найшло? Марина плакала.
– Чула-бо, Марино! Угамуйся… Перестань та розкажи, що це з тобою? А то – пiду… їй-богу, зараз пiду!.. – допитувалась i разом стращала Христя.
Марина пiдвела голову, звела на Христю заплаканi очi… Так дивиться мала дитина на матiр, коли та посвариться чого. Марина прохала своєї подруги не йти вiд неї, не кидати її. Здавалося, вона казала ними: глянь, подивися на сi сльози! Хiба вони дурно ллються? Лихо моє тяжке розливає їх!.. Пiдожди ж; хай угамуються вони; хай затихне на душi, i я тобi все розкажу, все повiдаю… Не кидай же мене!
Христя пiдiйшла до подруги i почала її утiшати. Вона перебирала всяку всячину i з свого життя, i з життя других. вгадала лро село, про дiвчат, хлопцiв i, згадуючи, пiдбирала найвеселiшi, найутiшнiшi випадки. Рiч її лилася, як той струмочок, пересипана та перевита смiшними жартiвливими вигадками. Якби то перед нею була давня Марина – реготалися б вони i не переставали з тих смiшних вигадок. А то Марина, слухаючи, тiльки перестала плакати та коли-не-коли розкривала зцiпленi уста, щоб усмiхнутися… Даремне силкування! Та усмiшка була така гiрка, така неутiшна, що жаль наскрiзь проймав Христине серце, дивлячись на подругу.
Смеркалося. Жовтий свiт меркнув, тухнув, крився темнотою. З глухих куткiв хати, з-пiд поду i вiд печi виступали померки i окривали її якимсь смутком.
Христя кинулася йти додому.
– Пiдожди, – прохала Марина. – Посидь ще трохи. Панiв немає дома, нiкого немає. Бач – я сама… Хочеш, поставимо самовар, чаю нап'ємося.
– Так менi страшно буде однiй вертатися.
– Я проведу.
– Ну-ну!
I Христя знову осiлася. Марина вийшла в сiни наставляти самовар. Христя зосталася сама i, роздумуючи про подругу, почала вдесяте обдивлятися хату. З усiх бокiв, з усiх країв виходила чорна темнота i все бiльше та дужче зступалася. Хата здалася Христi великим льохом, а не людським житвом. "I як вони живуть отута?" – думала Христя, почуваючи страх, що крався до неї з-за спини… Це чує – скрипнули дверi, щось рипучими чобiтьми пройшлося сiньми i назад вертає. Зиову дверi зачинились i вiдчинились.
– Для кого то самовар? – питає наче десь чуваний голос. Мовчання.
– Марино! ти сердишся? Дурна! – бубонить той же голос, i знову чоботи зарипiли, дверi стукнули.
Через хвилину увiйшла Марина.
– Хто то балакав з тобою? – питає Христя.
– А то ж вiн! – почала Марина, та й не доказала.
– Хто вiн?
– Дурисвiт!
– Та кажи внятнiше. Я нiчого не розберу.
– Ну – волоцюга, п'янюга! Щоб вiн, собачий син, з кругу спився!
– Та хто такий з кругу спився? – здвигнувши плечима, питає Христя.
– Панич! – аж скрикнула Марина.
– То се ти його так че тиш? За вiщо се так?
– Я ще йому не те зроблю, п'янюзi смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тiльки займе мене, проклятий!
– Та за що ти клянеш його так?
– Вiн дума, йому пройде се – дурити, з ума зводити? Вiн дума, як одежу забрав, то я не пiду? Наплюю йому тричi серед голови та й пiду! Хай наживе другу таку дурку! – розпалившись, желiпала Марина.
– Так то все правда?.. – уголос вимовила Христя свою думку.
– Усе правда!.. Все правда! – зозла скрикнула Марина i заскреготала зубами. – Та вже ж i на моїй колись вулицi буде свято! – додала вона, скрутнувши головою; засвiтила свiтло i пiшла довiдатись до самовара.
Христя похилилася i довго-довго мовчки, похнюпившись, сидiла, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя пiдвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник дiставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мiшком висiло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались i, як клоччя, спускалися з голови на плечi. "Господи! як Марина перемiнилася! аж страшна стала", – зiтхнувши, подумала Христя i знову похнюпила голову.
Марина внесла самовар, заварила чай i незабаром почала наливати.
– Пий! – сказала вона, пiдсуваючи до Христi стакан. Та мов не чула, не бачила.
– Христе! – обiзвала голосно подруга. Христя пiдвела голову. Марина зареготалася.
– Чого ти смiєшся?