Марина зiтхнула i важко промовила:
– А що ж менi казати? То – плакала – надолужило, треба й пореготатися!
I справдi, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартiвлива, знову ожила, знову стала перед Христею.
Вона, насмiхаючись сама над собою, повiдала усе Христi: як i коли полюбила сього iрода, як жартувала з ним, як вiн обiцяв женитися, а вона й повiрила йому.
– I тобi тепер не страшно? – спиталася Христя.
– Чого ж менi страшно?
– А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?
– Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi – за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть – хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? – наймичка, попихач. А там – сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, – указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. – А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату – i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. – I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.
У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.
На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:
– Ну, та й твiй добрий!
– Хто мiй? – боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?
– Та вже ж не хто – панич! – скрикнула Марина. – Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти – москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? – як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. – пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.
Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.
– А-а, здорова! – привiтався вiн до Христi. – Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. – безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.
– Поздоров, боже!.. – зло увернула Марина i замовкла.
– Кого?.. – запитався Довбня. – Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!
– Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, – ще лютiше вiдказала Марина. – Та якби бог слухав…
Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!
– Дурного чередника? – докiнчив Довбня Маринину поговiрку.
– Авжеж! – лютує Марина.
Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.
– Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, – розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?
Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:
– Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?
– То давня рiч… – почав Довбня.
– Давня? – перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.
– Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?
– А за давне хто винуватий? – у свою чергу спитала Марина.
– Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну – я! я винуватий! – скрикнув Довбня.
– А хто бiльше винуватий? – знову питає Марина, потроху одходячи.
– Ти! – одрубав сердито Довбня. – Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти – з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш – женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти – огонь-петрович! Тобi слово, а ти – десятеро… Та ми порiжемось, дурко!
– Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!
– I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.
– Уп'ять же й те, – почав знову Довбня. – Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? – Та то коралi купувати!.. Ну, коралi – то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?
– Якби ж була жiнкою… А тепер я що?
– Жiнка! – скрикнув Довбня. – Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину – i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. – Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. – От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе! – несамовито гукнув Довбня, мотаючи головою.
Настало важке нiмотне мовчання; якби на той час мухи були – чутно, як би й муха пролетiла.
– Марино! – помовчавши, почав знову Довбня тихо та ласкаво. – Годi вже… Я все тобi верну, все… i плаття, i намисто… все!
– Хай чорт його вiзьме! – буркнула Марина.
– Їдеш? – грiзно скрикнув Довбня.
Марина мовчала. Довбня пiдiйшов до неї. Його руки тремтiли, вiн увесь трусився.
– Знай же, Марино, що це упослiднє!.. Упослiднє!.. Чуєш? – крикнув вiн, пiдступаючи до неї й заглядаючи у вiчi.
Христя сидiла вся не своя. Вона боялася, коли б з цього не вийшло якого лиха, – такий грiзний та на все рiшучий стояв Довбня бiля Марини.
– Чуєш же?..
– Чую… – глухо одказала Марина.
– Чуй же: буде каяття, та не буде вороття! – промовив вiн i, мов п'яний, слоняючись, похилив з хати.
Ще тяжче, ще важче стало у хатi, наче в тюрмi або у глибокому льоху; темно, холодно, непривiтно… Свiчка нагорiла; од полупаних стiн здiймалась темнота; долiвка, мов провалля, чорнiла; важкий морок носився по хатi, а серед нього, наче бiла гора серед чорної хвилi, хитався комин здоровенної печi. Марина сидiла бiля столу i якось призро дивилася на дверi, куди вийшов Довбня. Його рипучi ступнi чулися ще у сiнях, та вони все далi та далi одходили – зникали. Христi здалося, що за тi ступнi учепилося Маринине щастя i тепер геть вiдходило вiд неї… Жаль ущипнув її за серце…
– Та й недобра ж ти яка, Марино! Яке зле та лихе маєш серце, – сказала вона подрузi.
– О-о, вони добрi! Вони всi такi добрi! – скрикнула Марина i почала лаятись.
– Хiба не видно, Марино, як йому жалко тебе, як вiн побивається за тобою? Вiн любить тебе.
– Любить? – перепитала Марина i сплюнула. – Отака їх любов!
– Он гляди! Коли б ти не попала з огню та в полум'я!..
– Краще не буде – i гiрше не буде! Як там кажуть: хоч гiрший, та iнший.
– Iнший? – трохи не скрикнула Христя. Вона не ждала сього вiд Марини. "Як: через мiсяць – та й iнший? – через тиждень? через день? Коли б вона полюбила кого – полюбила б навiки; а та каже – iнший!.." їй наче хто по виску вдарив -так те слово дошкулило їй. Вона ще посидiла трохи, та вже не зачiпала про те розмови: боялася, щоб чого ще гiршого не почути вiд подруги.