– Та менi аби року добути, та й нехай їм!
– Року! – здивувалася Мар'я. – А малий той рiк? їм тiльки того й треба… Року добудеш, а вони накинуть що-небудь, то й знову зостанешся.
– Нi, не зостануся, – рiшуче одказала Христя.
– А хоч i не зостанешся, то це ж зиму й весну не пальцем перекивати… Тобою однiєю будуть правитись. От ти й знай!
– Що ж менi робити? – безнадiйно спитала Христя.
– Як що? Кидай i ти разом.
– Як же я покину?
– Як? Так, як i всi. Тебе наймали у горницi, – до печi й не становись; то, мов, куховарчине дiло. А як до печi, то я й не хочу.
– Та мене просто наймали, не казали до чого. Мар'я тiльки зареготалася.
– Чудна ти! – сказала вона. – Годi! пора спати, – додала, повернулася й швидко заснула.
А Христю обняли важкi думки, їй було болiсно i страшно; досада й сльози гнiтили її. Вона не знає, що їй робити, як обiйти ту лиху годину, що насувається на неї. Послухатися Мар'ї – покинути?.. Серце не хотiло. Воно шептало, що вона тут рiдне покине, дороге та любе позбуде. Та й де вона знайде Зразу собi мiсце? Добре Мар'ї: у неї усюди багато знайомих, вона город, як свої п'ять пальцiв, знає, сюди-туди повернулася – i зразу знайде. А в Христi хто знайомi? Де заступники? Одна, одна як палець! А й тут зостатися – i роботи прибуде, i… – Вона не додумала, не доказала – сльози, як горох, облили її.
На другий день ще з важчою тугою на серцi устала вона. Оце ж сьогоднi, сьогоднi розщитають Мар'ю; сьогоднi i їй треба на щось рiшитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пiшла i вернулася. Про вчорашнє нiхто нi слова; так любо та тихо. Христi полегшало… А може, то тiльки так погомонiли, може, воно забудеться – минеться?
Минув день, минув другий; тiльки й всього, що Мар'я кудись збiгала на часок та швидко й вернулася. На четвертий нiхто нiчого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.
Настала субота. Уставши рано i наморившись за цiлий день, Христя, як тiльки звечорiло, мерщiй побралась на пiч i заснула. Мар'я, засвiтивши свiтло, сiла край стола лущити насiння. У вiкна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регiт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всi хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насiнину за насiниною вона одно кидала у рот i, як миша, трощила своїми дрiбними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столi, а вона одно знає – надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася i тiльки й думала, щоб швидше те насiння полущити. А проте думки її далеко були вiд того, хоч вона й вгородила свої очi у купу лушпанин… Та то тiльки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась заранi, належуватись – обридло, iти – нiкуди. I ото, схиливши голову i лускаючи насiння, вона розпустила свої думки. Сумнi вони у неї та неодраднi; однi утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втiхи – анi кришечки. Перелiчила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її… Цiла черiдка дурисвiтiв та пройдисвiтiв! Через увесь вiк її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе… Що ж, вони навчили чому її? остерегли вiд чого? "Кий бiс!" – Думає вона. Ось i тепер учуває у своєму серцi якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе… Одному йому сумно та глухо… "Хоч би прийшов хто!" – зiтхнувши, промовила вона.
Щось у сiнях зашарудiло… Чутно – йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" – подумала Мар'я.
Дверi розчинились, i в хату вступив високий, плечистий чоловiк. На йому синя чумарка, пiдперезана каламайковим поясом, сивих смухiв шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очi бистрi.
– Здоровi! – привiтався чоловiк, скидаючи шапку.
– Свирид! – скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостевi.
– А маєш – правда! – гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.
– Цить! не гукай так, – зупинила Мар'я. – Чого це ти?
– Чи тут дiвка Христя? – понижаючи голос, спитався Свирид.
– Яка Христя?
– Христя… з Мар'янiвки!
– Тут. Нащо тобi?
– Необходимо менi видiти її. Де вона?
– Он на печi спить.
– Уже й спить? Рано, – сiдаючи на пiл, каже Свирид.
– Як рано? Добрi люди уже давно облягли спати… Нащо тобi Христя?
– Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесiча, а ми з одного села. Прийшов провiдати землячку.
– Знайшов час провiдати.
– А коли ж?
– Опiвночi, – жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилицi.
– Та я не вiд тих грошей, аби Христя прийняла.
– Приходь – прийме, – регоче Мар'я.
– А ти свого хвiтхвебеля вже забула? – спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.
Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.
– Мовчиш? – пита Свирид.
– Мовчу! – зло вiдмовила Мар'я. – Якби вам усiм ще так зацiпило! – не видержала далi.
– Чого ж ти сердишся? Не всi однаковi.
Мар'я тiльки свiрконула очима i замiсть зерняти розкусила лушпанину. I зозла її виплювала.
– Хiба я тобi не казав ранiше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.
– Тобто ти кращий? – дивлячись призро на його, спитала Мар'я.
– Та вже ж не такий, як твiй Денис.
– Годi! Годi, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Прiську, Гапку, Горпину…
– То iграшки були.
– Iграшки? – гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очi їх стрiлись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усмiхалося; широкi плечi, молодецька постать доводили про його мiць та силу; очi його весело грали… "А вiн непоганий", – подумала Мар'я i похнюпилася.
– Усi ви скурвi сини! – додала вона далi, болiсно якось зареготалася, немов заплакала.
Христя, ще як Свирид тiльки прийшов, прокинулася. Вона чула з печi його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого вiн прийшов до мене? Яка там нужда, яке дiло?" – думалося їй. Вона пригадала досвiтки та вечорницi, де Свирид, було, завжди хлопцiв напое, доведе їх до сварки та бiйки або з дiвчатами розпочне лайку, усiх порозганяє. "Непевний вiн якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усiма верховодити. Усi такi радi були, як вiн у найми пiшов, у город подався… Давно то було, рокiв, мабуть, зо три, якщо не бiльше… i чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав… нащо?.." – думає Христя.
– Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? – помовчавши, спитав Свирид.
– Нащо?
– Треба. Збуди.
– Буди сам, коли хоч.
– А можна? – Свирид устав.
– Буди, коли хоч заробити по зубах, – смiється Мар'я.
– Та невже? – жартiвливо спитався Свирид i побрався до печi. Христя у собi i дух притаїла.
– Христе! Христино! – сiпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!
– Христе!.. – i вiн торкнувся її голови.
Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печi. Свирид так i уп'явсь своєю п'ятiрнею. Христя схопилася.
– Чого? Хто се? – озвалася.
– Не пiзнаєш? – усмiхаючись, пита Свирид.
Христя дивиться на його усiма очима.
– Кланяються тобi мар'янiвцi… I Федiр кланяється…
– Який Федiр? – лукавить Христя.
– Не знаєш? Супруненкiв, каже: поклонись Христi; скажи їй, що якби був батько не оженив, то пiсля водосвята прислав би старостiв до неї. Вiстка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.
– Хiба Федiр оженився? – швидко попитала вона.
– Перед пилипiвкою… Я й на весiллi гуляв.
– На кому ж вiн оженився?
– Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата… Та ти з нею товаришувала.
– Невже на їй? – здивувалася Христя.
– А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик – сам чортяка її не переговоре.
– Так вона ж бiдна, а Грицьковi все хотiлося багатої.
– Сам Грицько й облюбував. Федiр був затявся: в одну шкуру – не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти менi не син, а я тобi не батько.
– Так Федiр таки женився? – задумуючись, промовила Христя. – Що ж вони, живуть гарно?
– Живуть, та й годi… Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селi, заходив i до його. Тепер вiн окремим хазяїном живе. "А що, – питаю, – добре жонатому?" – "Та воно б добре, – одказує, – було, якби жiнка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очi вибиває Христею". – "Воно, – кажу йому, – усi вони такi, старi дiвки".