– А що ж там ще нового у селi? – перебила Христя.
– Що ж нового? Тимофiй теж женився.
– На Ївзi? – вгадує Христя.
– Або Ївга його на собi оженила та через тиждень пiсля вiнчання i дитину привела.
– Це молода? – здивувалася Мар'я.
– А що ж, як молода?
– То вона через кожний тиждень буде водити? – регоче Мар'я.
– Та з вашим братом буває…-
– А наше дворище як там? – знову перебила Христя.
– Ваше дворище цвiте. Тепер ти свого дворища i не пiзнаєш!
– Як саме? Хто ж там живе?
– Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на двi половини. Жида пустив шинкувати… Перший на селi шинок… Весело так! Христю та звiстка, наче цуркою, крутнула за серце.
– Як шинок? Хто ж пустив туди жида?
– Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палицi й не пiдступай: у парчевих очiпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка панi!
– Та чи правда сьому? – не йме вiри Христя.
– Пiди, коли хоч, подивися… У старiй, бач, хатi нiхто не хотiв жити: так Карпо пiд шинок найняв. Пiд шинок вона, бач, була не пiдхожа, то й нараяв переробити. Тепер такi вавилони двинув – страсть! З одного боку крамниця – пряники, кахвети; з другого – шинок. Прямiсiнько з улицi заходять!.. У селi гомонять: пiшла Карповi у руку Притичина худоба! Пiсля Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самi старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!
I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.
– Коли ти вже оженишся? – спитала Мар'я Свирида, як той замовк.
– Молодої чортма!
– А хiба дiвчат мало на селi або в городi?
– Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! – заграє Свирид.
– Що я? Я – стара баба! – одказує Мар'я.
– Стара, та багато молодого жару маєш.
– Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! – зiтхнувши, одказує Мар'я.
– Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! – пiдступаючи до неї, каже Свирид. – Дивись, яке плече! – i, се промовивши, придавив зверху рукою.
– А щоб тебе так кат опiк! – скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.
– Дошкулив? – регоче Свирид.
– Ще й регоче, бiсiв син! – скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.
– Та бий дужче! Бий ще! – регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.
– Що се ви завели? – почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.
– Та се он вiн, бiсiв син! – засоромившись, промовила Мар'я. – Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…
– Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.
– Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! – корила його Мар'я.
– А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.
– Ти без шапки прийшов, – регоче Мар'я.
– Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. – I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.
– Не давай! – гукнула вона на ту. – Хай iде без шапки.
– Я без шапки не пiду.
– А що ж, тут зостанешся?
– Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.
– Зугарний! Лягла б я з таким? – щебече Мар'я.
– А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?
– Може, й з'їв… А бодай тебе! – регоче Мар'я.
– Бач: менi наказув – не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.
Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.
– А що, не кинула? – задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. – Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя – он що! – i вiн цмокнув свої два пальцi.
– Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.
– То ж ти… Прощавайте!
– Iди к бiсу!
– Ти хоч би провела, – повернувся з сiней Свирид.
– Собак боїшся?
– Боюся.
Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.
– Нехай йому, яке несамовите надворi! – тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.
Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.
– От уже й зажурилася! Чого? – спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!
– А нащо ж ти так покинула?
– Я ж як на добрих кидала! – плакалась Христя.
Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.
На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю – чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися – щось шепталося.
– Мар'є! – обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.
– Мар'е! – удруге гукнула вона на всю хату.
– Чого? – обiзвалася та.
– Щось у хатi шепче… Ти чула?
– Цить! – тихо одказала Мар'я. – Це – брат.
– Який брат?
– Здорова, землячко! – впiвголоса обiзвався хтось до неї…
– Цить! – знову засичала Мар'я.
– Чого там цить? Не бiйся! Христя – землячка! – знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.
Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.
На другий день Мар'ю почали розщитувати.
– Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! – казала панi.
– А не хочете, й не треба! – огризалась Мар'я. – Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!
– Мовчи, а то рота загороджу! – гукнув пан.
Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!
– Не хапайся так, Христино, – каже їй тихо Пистина Iванiвна. – Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.
– Важко, панiйко, самiй, – не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.
– Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.
Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?