– Грицю! моє кохання миле! – зашептала вона. – Один ти менi на свiтi – i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!
I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.
– Угамуйся, моє серце, угамуйся, – почав вiн. – Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти – читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм – знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там – цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!
– А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? – спитала вона його.
– Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се – тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.
– А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?
– Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.
– Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… – шепче вона, горнучись до його.
– Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? – думає Христя. – Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"
Х
Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили – день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.
Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!
– Ти сама не сумуєш, Христино? – спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.
– Менi аби вам було весело, – сумно одказала.
Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:
– А нуте, збирайтеся! Ходiмо.
– Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, – одказав вiн, вiдхиливши дверi.
Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася – зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!
– Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, – сказав вiн.
У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.
Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.
– Та це ж уперше… Це ж уперше ще! – соромлячись, одказує вона. – Привикну – буду, як i справжня господиня.
– Побачимо, побачимо!
Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.
– Прийшов хтось… Невже пани? – її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.
– А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? – заспокоює вiн. – Скажеш: чай наливала.
Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.
– Хто то?
– Я, – обiзвався товстий голос. – Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.
– Дома… нема! – перевiвши дух, скрикнула вона..
– Як нема? А то ж хто сидить? – питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.
– Вони чай п'ють.
– Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.
– То Лука Федорович? – повертаючись, спитав Проценко. – А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…
– Хiба ви перебралися у другу хату?
– Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, – запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.
– Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? – повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.
– Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, – образливо вiдказала Христя.
– Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.
– Чого ж вони сюди зайдуть? – дивується Христя.
– А може, до тебе!
На Христю наче хто кип'ятку линув!
– Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! – гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.
Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" – лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…
– Христе! – донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.
– Христе! – гукнув удруге Проценко.
– Чого?.. – Христя мерщiй утерлася.
– Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.
– Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? – спитався Проценко.
– Та вона чогось плаче! – зиркнувши на неї, мовив Довбня.
– Плаче? Чого?
Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.
– I чого? – дивувався Проценко. – Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу – на тобi та цить! – хвалився вiн Довбнi.
– Глядiть лишень, чи не я її образив? – догадався Довбня.
– Як? чим?
– Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi? – Може, кажу, до тебе ходять.
– Так того? – кинувся Проценко у кухню.
– Еге-е-е ж, – хлипаючи, одказала Христя. – Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, – розпорощалася Христя.
– Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, – утiша Довбня.
– Дурочка! А нащо ж таке казати?
– Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, – каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.
– Я, їй-богу, не думав її образити, – почав виправлятися Довбня. – Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?
– А чого?
– Женюся! – граючи очима, одказав Довбня.
– Боже поможи! На кому?
– Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?
– А чому ж? На кому ж женитесь?
– Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.
– Як на Маринi? Марина ж на селi.
– Була на селi, а тепер тута.
– Як? яким побитом?
– Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.
– Коли ж весiлля?
– А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.
– Дивно!.. – загадавшись, промовив Проценко.
– Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, – кажуть, – чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди! – глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.
– Я сказав: чуднi? – почулося з тiї хмари. – Нi, лукавi! подлi! – загукав далi Довбня. – Вони знають, що значить чесно думати, жити – не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть – мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, – сердито гукав Довбня, – кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене – добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви – самi собi, я – сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! – гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.