Проценко усмiхнувся.
– Та постiйте, – сказав вiн Довбнi. – З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?
– З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.
– То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?
– Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, – каже, – скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"
– Та так, то недужиться, то нiколи, – одказав Проценко, морщачись.
– Та для мене все одно! – махнув рукою Довбня. – Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька – кукла, та й годi!
Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.
– Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" – "Женюся", – кажу. "На кому?" – "Та так, – одказую, – дiвку одну беру". – "Яку дiвку? Просту дiвку?" – "Просту", – кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" – "На простiй, на мужичцi…" – веду далi. Дивлюся – нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, – каже, – не промiняю я свого життя на життя мужиче". – "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" – "Та я нiчого, – каже. – Тiльки, – каже, – ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий – нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, – похнюпившись, скiнчив Довбня.
– I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!
– Плювати?! -скрикнув Довбня. – Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони – що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, – упавшим голосом мовив Довбня. – А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! – гукнув вiн, махнувши рукою. – Давайте лиш чаю.
– Христе, чаю! – гукнув Проценко.
Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.
Довбня зиркнув на неї.
– Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.
Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.
– Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! – сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.
Допивши чаю, вiн зразу знявся.
– Прощайте.
– Куди ж се?
– Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?
– А коли?
– У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.
– Спасибi, прийду. Довбня пiшов.
– А ти, дурочко, розсердилася, – провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. – I чаю не схотiла пити!
– Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!
– Ось жениться – оханеться.
– Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?
– Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.
– Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi – дурите!
– Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.
– Що ж, ви пiдете?
– Обiцяв.
– Хм… – дивувалась сама собi Христя.
П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.
– Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, – сказала вона. подумавши.
– А що?
– Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.
– Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! – одказав Проценко.
– Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? – образливо запитала Христя.
Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй – i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! – аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…
Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.
– I ви пiдете-таки? – спитала Пистина Iванiвна у Проценка.
– А що ж? Обiцяв. Треба пiти.
Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б – летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба – не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", – утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.
– Буде уже. Процiди, – каже панi. Процiдила.
– Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, – наказує панi.
Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!
Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.
Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.
– Ходiмо, серце, до мене, – шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.
– Панi швидко встане, – одказує Христя.
– Чого?
– На завтра булочки завдали.
– Гаспидськi булочки! – гукнув вiн.
– Як! то ж хлiб святий!
– Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?
– То ж свиня, а то хлiб.
– Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять! – I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.