– Марина? Марина яка була, такою i зосталася – хльорка, та й годi! – сказав вiн. – Довбня нещасний з нею буде.
– От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
– Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?
– А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.
– Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, – i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.
Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.
– Грицю! мiй любий, мiй єдиний! – припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi – i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.
А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" – думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться – i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", – каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" – шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" – подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни – надвiрнi дверi засуненi.
– Де ж се вона? – здвигнувши плечима, мовила сама до себе панi. – Дивно! I злодiя не було, i батька вкрадено!.. Христе! – гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хатi. – Немає!.. – дивується панi.
А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей i жде не дiждеться, щоб панi пiшла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. "Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!" – думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
– Та де це вона, справдi? – гукнула вже з серцем панi i почала перекидати одежу на полу… Глянула i пiд пiл, глянула i пiд пiч – немає.
– Тепер же я знаю, де вона! – догадалася панi i, вся тiпаючись i мiняючись на лицi, мерщiй напрямилася за пiч, буцiм у горницi.
"О-о, пiшла-таки", – подумала Христя i стиха вiдчиня дверi i ще тихше виходить.
Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печi показалася панi. Обличчя її бiлiше вiд сорочки, тiльки очi, мов двi роздутi углини, горять-палають.
– Де ти була? – гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.
– Де ти була, питаю? – ще дужче крикнула вона i похлинулася. – Безстидни-це! сра-мотни-це! – почала далi нарозтяг. – До паничiв ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога… Не займайте мене, я сама прийду! – знову задрiботала панi.
Христя, мов нiма, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка панi все бiльше та бiльше його пiдкидала. А панi одно ганить:
– То-то я примiчаю, що вiн такий голiнний до гостей був, дома нiколи не побачиш, а то з дому i не виволочиш… Голова болить, недужиться… Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. – аж сичить панi бiля Христi.
Христя пiдняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стiна, бiле, уста тремтять.
– Чого ж я подла? – спитала вона.
– Ще не подла? ще не подла? – пороснула панi на всю кухню. – До паничiв ходити?!
– А ви? а ви? – тихо, мов суха трава зашелестiла, спитала Христя. Панi, наче опечена, кинулась.
– Що я? Ну, що я?.. говори! говори!
– Ви ж самi давали йому руку цiлувати, – сказала Христя.
– Шкури-и-ще! – не своїм голосом скрикнула панi, високо пiднiмаючи угору руку… Нестямний вiдляск роздався по хатi, а за ним рiзучий крик… То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорiлася вiд панiевого привiту.
– Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! – гукнула панi, ухопивши Христю за коси.
Христя, наче снiп, повалилася додолу.
– Що тут таке? – ускакуючи у кухню, спитався пан.
– Вон!.. вон! – гукала панi, штовхаючи ногою у боки Христi.
– Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. – кинувся пан до панiї i насилу одiрвав її вiд Христi.
– Вона… вона… – пручаючись у руках у пана, гукала панi. – Погань! смiття! До паничiв ходе… Та смiв… Помiшала, бач, вилежатися на паничевих подушках… Таке… казати… – I, закриваючи лице руками, Пистина Iванiвна заголосила. Дiтвора, почувши материн плач, собi пiдняла ревище… Збився такий гвалт, гомiн!
А що ж Проценко?
Проценко лежав у себе на постелi i чув усе те; чув, як Пистина Iванiвна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболiло, i вiн був скочив з постелi. Теплi його ноги черкнулись холодного долу. "От iще нежить через проклятих буде!" – сердито вiн мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одiяло, закрив голову подушкою i усилковувався заснути.
До самого бiлого свiту не втихала колотнеча. Пистина Iванiвна то замирала, то оживала i страшенно гукала на всi хати. А Христя, як усi вийшли з кухнi, пiдвелася, злiзла на пiл i, устромивши голову в подушку, неутiшно плакала.
Свiтом пан пiшов на базар сам, та недовго i ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.
– Годi тобi вилежуватись, – гукнув вiн Христi. – На твою плату та йди вiд нас. Менi таких, як ти, не треба. – I, щось кинувши на Христю, вiн одiйшов.
– А ти дивись, щоб вона нашої одежi не занесла, – промовив вiн до молодицi. – Ото, що на їй, – наше. Хай у своє одягається та йде.
Христя пiдвелася, коли пан скрився у горницi. Двi зелених бумажки лежали бiля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тiльки можна мiцнiше здавити, i скрикнула:
– Куди ж тепер пiду я? Де дiнуся?
– На вулицю, уже ж не куди! – гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, i сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерiдне черкнулося її уха, щось гiрке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї нi вiд кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася i, поточуючись, наче п'яна, пiшла з хати.
Пистина Iванiвна занедужала. Так у вiвторок гостей у їх i не було: декому послали сказати, другi почули – не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить i цiлими днями не виходив з хати. Туди йому носили i чай, i обiд, аж поки не скiнчився мiсяць i вiн не перейшов на другу кватирю.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПО ВСIХ УСЮДАХ
I
Минуло п'ять лiт. Стояла перша осiння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як лiтом, не стоїть над самою головою i не прище палом, а береться низом, понад горою, привiтно свiте та пригрiває пiсля довгої холодної ночi та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скiнчилася i возовиця; хiба де в степу, далеко вiд людської оселi, ще бовванiють недовоженi копи, а то всюди – тiльки чорнiє нив'я поораною рiллею та жовтiють лани збитою стернею… Пусто серед степу, та сумно и серед лiсу: вiтри-суховiї обголили його ряснi вiти, а раннi заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливi одлетiли у вирiй. Життя утiкало з степiв та лiсiв; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах вiд бiлого свiту i до темної ночi, знай, гупали неугавно цiпи, доводячи до розуму те добро, яким за лiто надiлила земля-мати. За годинки поспiшали люди з роботою, щоб було що i самому кусати i вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, бiлились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
Найбiльше припала до того губернiя. Та й не дивно: вона недавнечко вiдбула свою мiсячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побiлитися, бо дезабаром ждалися дворянськi вибори, а разом з ними i губернський земський з'їзд. Усюди робота кипiла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Вiд ранку й до ранку – стук, грюк, хлюпанина; метуть, бiлять, миють, краскою криють… Треба як личить стрiнути дорогих гостей! Це тобi не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить – де не впаде; їсть – що не даси; одного чаю випиває вiдрами… А це тобi дворянство, та ще саме спинкове, – чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.