У сад уже набралося чимало людей, а дедалi, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городськi, а ось посунули i приїжджi. Повагом та згорда уступають дворянськi та земськi стовпи у садок, зажмурюючи очi вiд того свiту, що ллється на їх зо всiх бокiв; за ними, розкидаючи здивованi погляди, дрiботять їх прихильники та поклонники, стрiваючись з давнiми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… "Та невже Iван Петрович?.." – "Вiн самий i е. А ви ж, вибачайте, хто самi будете?" – "Невже не пiзнаєте? Сидора Трохимовича не пiзнаєте?" – "Ви Сидiр Трохимович?! Боже ж мiй!.." – I давнi приятелi приязно вiтаються, смачно цiлуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давне i, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомiн, галас, гук.
Аж ось знову гогонула полкова музика i увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкi та рiзучi вигуки флейт та кларнетiв; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж вiдляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гiлля на деревi хитається вiд його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помiшалося вкупу – i заводи музики, i людський гук, гомiн, – не чутно виразно нi одного слова, не розбереш поодинокої розмови – все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завiрюха зимою… А народу набралося – i в вокзалi, i коло вокзалу, i по темних закутках саду, по глухих дорожках його, – всюди повно, битком набито.
Музика переграла i стихла. Виразнiше почувається людський гомiн. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщiй подавати. Однi примостилися пiд вокзалом чай пити; другi розтеклись по халабудках пивком прохолодитися; третi потягли у вокзал "сiрка" смикнути… Просторiше стало по дорожках, вiльнiше i коло вокзалу… Стовпи поважно сновигають i ведуть тиху розмову.
– Что это такое? Только и слышно: интересы крестьянства, интересы крестьянства того требуют!.. Да разве все крестьянство? Разве исторические судьбы государства ими создавались? Это черт знает что такое! Если мы, культурные элементы, не выступим вперед и не заговорим о диком разгуле демагогии, то что же государство ожидает? Оно потонет, оно должно потонуть в разливе самой страшной революции… Мы должны стать на страже и предупредить!.. – гомонiв глухо, товсто придавлюючи на кожному словi, стовп.
– Но позвольте. Чего же вы хотите? – перебив його низенький щуплий чоловiчок у ширококрилому брилi, що густою тiнню закривав усе його обличчя. – Ведь это одни только общие места, которые мы уже около десяти лет слышим из уст охранителей! Вы определенно формулируйте свои желания.
– Извольте, – товсто почав стовп, кидаючи призрий погляд на невеличкого чоловiчка. – Во-первых, мы требуем, чтобы нас выслушали; а для этого необходимо дать нам преобладающее значение хотя в таком незначительном органе самоуправления, как земство. Помилуйте: не только в уездных управах избраны председателями полуграмотные писаря, эти истинные пьявки народные, но и в губернскую управу втиснули членом какого-то ремесленника.
– Вы, значит, признаете недостаточным такое самоуправление? Желали бы большего?.. Английская конституция с ее лордами вас привлекает?
Стовп щось товсто загув i незабаром з невеличким чоловiчком сховались у гущавинi акацiй, що високою стiною виставились над глухою стежкою, круто загнутою убiк.
– А слышали, слышали? Наш-то Колесник за сорок тысяч имение купил?.. Вот она, новая земская деятельность… устройство гатей, плотин, мостов!..
– Да, да!.. Нам необходимо принять меры… стать в боевое положение. И так уже долго мирволили всяким либеральным веяниям. Вы слышали проект нашего губернского предводителя дворянства? Государственного ума человек! Нам нужно его держаться, его поддержать. Он все проведет.
I друга пара теж сховалася мiж акацiями.
– Чаво же это бестия Штемберг? Не подпустил ли жучка? – роздався З халабуди охриплий голос.
– А что-о?
– Объявил, шельма: арфянки будут. Что же он их до сих пор не показывает? Давай, братцы, вызывать жидовскую рожу!
I через хвилину роздалися гучнi оплески в долошки.
– Штемберга! Штемберга!.. Что же это он, чертов сын! Где его арфянки?.. Арфянок подавай! арфянок!., го-го-о!.. га-га-а-а! – ревла несамовито цiла метка охриплих голосiв, то товстих, наче гуркiт вiд грому, то тонких, рiжучо-ляскучих.
Народ так i хлинув до халабуди! Що там? Чого то? Помiж людьми заблищали цинковi гудзики, зарябiли джгути.
– Позвольте, господа! Позвольте! Дайте дорогу! – i, розпихаючи людей, до халабуди мерщiй побрався часний пристав.
– Господа! Прошу вас не скандальничать! – повернувся вiн до тих, хто був у халабудi.
– Проваливай!.. Штемберга-а!..
– Господа! Прошу не кричать!
– А-а… Федор Гаврилович! Наше вам! Просим покорно: заходите… Вьiпьем, брат! – пiдскочивши до пристава, загукав височенного росту бородатий купчина i одним махом помчав за руку пристава у халабуду.
Лящання в халабудi стихло; чувся тiльки неясний гомiн та поодинокi вигуки: "Выпьем! наливай, брат!"
Народ почав розходитись; прислужники, що цiлою зграєю кинулися до халабуди, як звiдти роздався нестямний вигук, собi почали одходити. Один тiльки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди i дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зiгнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рiдкi рудуватi баки, наче гичка, висiли коло запалих щок, по краях вони вже позасiвалися сiдиною; запалi очi суворо виблискували з-пiд настовбурчених брiв. Зложивши руки за спину i обпершись на високий i товстий з парусини зонтик, вiн стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скiльки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
– Федiр Гаврилович! – кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивованi очi.
– Здається, не помилився? Iмєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? – замовив панок.
– Ваш покорный слуга, – брязнувши шпорою i уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.
– Не пiзнаєте?.. Так, так… – усмiхався панок.
– Извините, пожалуста… не узнаю…
– А пам'ятаєте, як ви секретарювали у полiцiї? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умiстi пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже i забули Антона Петровича Рубця?
– Антон Петрович! -гукнув здивований пристав, подаючи обидвi руки Рубцевi. – Боже мiй! Та й постарiли ж ви, та перемiнилися як, нiзащо пiзнати не можна! – замовив по-своєму Книш.
– Час своє бере! – глухим голосом одказав Рубець. – А от ви помолодiли. Та як вам до ладу оця форма пристала! – хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
– Як бачите, перемiнив службу… Жiнка приказала довго жити.
– Чули, чули… – перебив Рубець.
– Так я махнув на все, та оце як бачите… у часнi пiшов.
– I про це чули… Важка служба! Клопотна служба! Перед усiма на виду.
– Та це б ще нiчого, та тiльки нiколи поспати.
– Так, так. Уп'ять же й оце, – i Рубець хитнув головою на халабуду, де знову пiднявся нестямний галас. – Другим гульня, радiсть… а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
– Це нашi купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй частi живуть.
– Так, так… Кому гульня, а кому служба!
– Ну, а ви ж як? Все на старому мiсцi? Чого оце i до нас завiтали? – запитався Книш.
– Та ви ж чули, що копитан умер? – перепитав Рубець. – Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його мiсце мене общество i обiбрало.
– Так ви вже по земству служите? – здивувався Книш.
– Пенсiйну невеличку вислужив… В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидiти. Привикне, бачите, собака за возом… Отак i я. Загнулося ще обществу послужити… Спасибi добрим людям, не обiйшли: вибрали замiсто копитана. Помаленьку живем з старою, – глухо повiдав Рубець.
– То це ви сюди на вибори приїхали?
– На якi там вибори! Непремiнного хiба? Господь з ним! Бiльше ж, мабуть, п'ятсот рублiв, нiж двiстi сорок?