– То по своїм дiлам? – знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернiю забрався.
– Та нi! От недогадливi!.. Пiсля виборiв земський з'їзд… Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
– Так он як? – здивувався Книш. – Поздоровляю!
– Спасибi! Хоч воно i нi з чим поздоровляти: клопоту та здержкiв бiльше; а все ж, бачите, почот… Вже як вибрали, то треба хоч раз i на з'їздi побувати… послухати, як розумнi люди у губернiї балакають… Ми i в себе кожне собранiє чуємо речi… Та то свої, уже знайомi; а тут з усiєї губернiї… Дива бiльше… звiсно, i гомону буде не мало… Чи буде тiльки з того гомону прок? – прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усмiхався.
– А оце знявся на вашi губернськi дива надивитися, – почав далi Рубець. – Запакував семигривеника… Думка: може, кого стрiну з давнiх знайомих?.. I гаразд, шо оце вас зуздрiв. Скажiть менi: чи не знаете, бува, Григорiя Петровича Проценка? Де вiн i що з ним?.. Молодим ще тодi паничем був… У мене на квартирi стояв.
– Знаю, знаю. Вiн теж по земству служить: бухгалтерує у губернськiй управi, – одказав Книш.
– Хотiлося б менi з ним побачитись.
– Вiн тут у саду був. Я його бачив… Та от i вiн, – указав Книш на високого у бородi пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. – Григорiй Петрович! – гукнув на його Книш.
Проценко поважно, розхитуючись, пiдiйшов до Книша, поздоровкався i, зовсiм не примiчаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
– Что нового?
– Пiзнаєте земляка? – перепитав його Книш, указуючи головою на зiгнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крiзь пенсне на Рубця. Той собi, усмiхаючись, дивився на Проценка.
– Не пiзнаєте? – глухо вимовив Рубець. – Давня рiч…
– А… Антон Петрович, здається? – спитався Проценко.
– Вiн i е, – усмiхаючись, одказав Рубець.
– Боже ж мiй! Скiльки лiт, скiльки зим не бачилися? Здрастуйте! – i вiн приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернiю.
Проценко наче зрадiв, а бiльше здивувався, як Рубець сказав, чого вiн приїхав.
– Так i ви до нас на з'їзд? Радiсно, радiсно своїх бачити! – заторохтiв Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху i свiй звичай згорда держатися. – А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували… Пистина Iванiвна яким смачним борщем кормила – не їси, було, а п'єш! Тут такого нi за якi грошi не добудеш. Позвольте ж менi тепер напитися з вами чайку укупi; може, i поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
– Нi, нi, не одказуйтесь… грiх вам буде. От ви, я, Федiр Гаврилович… Утрьох виберемо затишне мiстечко та любо-мило згадаємо старовину…
– Человек! – гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так i уродився перед ним.
– У вокзалi? – спитався Проценко товариства.
– Краще, як примостимося де у захистку, – одмовив Книш.
– Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю… живо! – скомандував Проценко.
Прислужник тiльки хвостиком мелькнув i зразу скрився.
– Скорий! – здивувався Рубець. – У нас таких швидких немає!
– Та то тiльки вiн бiгати скорий. А от побачите, коли вiн прийде сказати, що готово… Наждемося! – мовив Книш.
– Та хоч бiга швидко! – каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, i гордо озирав крiзь свое пенсне прохожих.
– Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, – обiзвалася до його молоденька панi чи панянка, за котрою цiла метка офiцерiв брязкала острогами та торохтiла шаблями.
– За что это? – i Проценко на закаблуках хитнувся.
– Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! – стрiльнувши очима, прощебетала та i незабаром скрилася.
– Так ви вже жонатi? – здивувався Рубець.
– З пiвроку, як оженився.
– Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самi?.. Хiба жiнка недужа?
– Та так… Вона бiльше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибiг прислужник.
– Готово-с! – мовив вiн, зостановлюючись перед Проценком i хватко перекидаючи собi салфетку на плече.
– Где? – спитався Проценко.
– Пожалуите-с! – i, роэпихаючи народ руками, вiн побiг уперед геть вiд, вокзалу.
– Ты же куда? – гукнув на його Проценко.
– Там-с! – одказав прислужник, указуючи рукою на цiлу стiну акацiї, що геть чорнiла здалi.
– На кой черт такую глушь выбрал? – спитався суворо Проценко.
– Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
– Та ходiмо. Там менше очей буде зазирати, – сказав Книш, i всi рушилиза прислужником.
На кiнцi широкої дорожки, у захистку мiж гущиною акацiй, чорнiла невеличка халабудка, до котрої прислужник довiвши сказав: "Здесь-с".
Посеред халабудки стояв стiл, накритий бiлою, як снiг, простинею, на столi горiли двi свiчки у скляних запонах, кругом столу з бокiв зеленiли ослончики.
– I як тут затишно, – сказав Рубець, сiдаючи i роздивляючись кругом халабудку.
– Так ти ще нiчого i не наготовив? – кривлячись, спитав Проценко,
– Что прикажете-с?
– Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! – вилаявся з досади.
– Сколько прикажете-с? – одно свое прислужник.
– Воно по старому б звичаю, – умiшався Рубець.
– П'ють горiлочку до чаю, – доказав Книш, усмiхаючись. – Я сам такої думки.
– Як хочете. Чого ж ми потребуємо? – пита Проценко. Почалася рада. Книш захотiв биткiв у сметанi, Проценко – перепiлки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скорiше.
– Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
Прислужник затрiщав, називаючи кожну страву.
– Давай менi котлетiв, то саме по моїх зубах, – рiшив Рубець.
– Отбивных, пожарских, рубленых? – знову затрiщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тiльки дивився.
– Пожарских! – крикнув Проценко.
– Хорошо-с, – i прислужник мав був бiгти.
– Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
Поти прислужник бiгав десь, щируючи, як би скорiше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесiда. Проценко розпитував про город, про жiнку Рубцеву, про дiтей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повiтовi полупанки, i тим викликав неумисну усмiшку то у Проценка, то у Книша. Рiч затяглася б надовго, коли б прислужник не принiс горiлки i закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками свiту, що падав вiд свiчок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих пiдставках, тодi зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очi самi собою упали на графин i залюбувалися тими непримiтними голочками, якими грала бiла горiлка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срiбно-блискучого оселедця.
– Будьмо! – привiтався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горiлкою. За ним випив Книш, далi Рубець. Заївши попереду, приложились по другiй.
– Ви, здається, сього зiлля не вживали? – спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
– Не вживав, не вживав. Молодий ще тодi був.
– Ви тодi бiльше по частi жiночiй, – зареготався Книш.
– Случалося, та й там несмiло. Дурний був! Тепер би от i випрактикувався, так жiнка перечить, – признавався Проценко.
– Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, – додає Рубець.
– Згадують? – переспросив Проценко. – Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.
– А вино? – спитав Проценко.
– Сейчас, – заметався прислужник.
– А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.
– Слушаюсь, – i побiг.
– Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив! – пiднiмаючи чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.
Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.
– Чого в молодi годи не случається? – склонившись, мовив вiн. – Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.