– А я? я? – гукнув Проценко. – Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?
– Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати! – пожалiв Рубець.
– Да, она была даровитая. Очень даровитая, – подумавши, мовив Проценко. – Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!
– Царство небесне їй! – повiдав Рубець. – Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.
– Взбалмошное существо! – одно мовив Проценко.
– Тодi у городi всi казали, що через вас, – додав Книш.
– Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?
I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:
– Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.
– Ах, это хорошо! – мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан – гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.
– Григорiй Петрович! Здрзстуйте! – хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись. – Ви самi? Що ви тут сновигаєте?
– Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?
– Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн? Де вiн? – замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.
Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.
– Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.
– Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.
– Костянтин Петрович! А може, чайку? – попитав Проценко.
– Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi. – I вiн зразу перехилив чарку.
– Ну, як же ви поживаете? – запитав вiн у Рубця. – Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани – всюди пани. Он i мої товаришi – вибрали собi панське дiло – сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там – гайда! З повозки i не злазиш.
– Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, – усмiхнувся Книш.
– Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, – повернувся вiн до Проценка. – Бачили диво?
– Яке диво? – спитався той, присмоктуючи холодний чай.
– Як яке диво? – скрикнув Колiсник. – Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки – так так! Повногрудi – от! Куценькi платтячка – так! нiжки – такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка – одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна – Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?
– Ну, вже й пiшов розписувати! – знову увернув Книш.
– Е, це вже по його частi! – додав i Проценко.
– Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.
Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.
– Було колись – кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла – нi к бiсу! – одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.
У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"
– О-о, ходiмо, ходiмо! – заметушився Колiсник.
– Ну, чого його? – умiшався Рубець. – Хай уже iдуть молодшi. А нам, старим…
– Хiба i старого кров не грiє? Ходiмо. – i, покидавши недопитки, усi кинулись чимдуж до вокзалу. Колiсник iшов уперед i тяг за руку Рубця, котрий нiяк не поспiшав за швидким i вертлявим своїм земляком. Проценко i Книш чимчикували з бокiв. Коло вокзалу була така давка i тiснота, що страх; неначе бджоли облiпили невеличкi вiчка своїх уликiв, так народу набилося коло кожного входу. Туди не по одному вступали, а, мов латами одiвшись, цiлою купою сунули. Посунулись за другими i нашi i зразу метнулися одбирати найвиднiшого мiсця. Якраз напроти дверей помощена була височенька примостка, на котрiй спереду рядком уже стояли арф'янки i прикро позирали то в той, то в другий бiк; у деякої непримiтна усмiшка пробiгала на устах, грала на блискучих очах. З усiх сторiн тiльки й чулося дивування.
– Он, ото Наташка. Середня. Дивiться. Дивiться-бо! – крикнув Колiсник, упираючи очi на середню дiвчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так iшлося до її бiлого, як снiг, тiла, вона, наче лiлiя серед пучка квiток, видiлялася серед своїх товаришок.
– У-у-у! – загув Проценко. – Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! – здивувавшись, каже вiн Колiсниковi.
– Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда? На лобi мiсяць, на потилицi зорi! Козир – не дiвка!
– Постойте, постойте. Вона нагадує щось менi знайоме, – знову почав Проценко. – Я десь когось на неї схожу бачив. О-о, дай, боже, пам'ять. Де я бачив таку?
– Нiгде! Нiгде в мирi, хiба, може, коли приснилася така! – сказав Колiсник.
– I я десь бачив таку, та чорт його знає, не пригадаєш де, – додав Рубець, упиваючись очима в лице дiвцi. Та стояла i спокiйно переводила свiй гарний палючий погляд по людях. Ось вона стрiлась очима з Проценком. Тихе непримiтне дивування, схоже на страх, заблищало у її безоднiх зрачках, постать колихнулася, вона похнюпилась i зразу перевела очi у другу сторону.
– Їй-богу, я десь бачив! – гукнув Проценко.
– Ат, кажете. Нiгде не бачили! – одно своє Колiсник.
Кругом їх набилося народу – повернутися нiяк, а жара – дихати важко.
– Знаете шо? Ходiмо ми попiд ту стiну. Там на ослончику постановимося – не так буде жарко i все видно, – сказав Колiсник i напрямився. Другi за ним.
Насилу пробралися i тiльки що постановились, як роздався забiй на роялю – ознака, що незабаром почнеться пiсня. Народ, що досi переговорювався, Зразу замер-затих, чутно було, як муха лiтала. Серед тiї тишi виразно бринiли тонкi голосники роялю. Аж ось зразу понад головами грянула маршова:
Мы дружно на врагов,
На бой, друзья, спешим…
Ляскучi голоси дiвчат зливалися з охрипшими заводами п'янюг, що бiля роялю стояли i з-за спин розряджених пташок давали ознаку, що й вони тута, що й вони, не маючи талану або спортивши голоси, перейшли з театральних помостiв тiшити п'яне купецтво та крамарство своїми заводами. Маршова пройшла i скiнчилася криками "ура-ура!". Слухачi надiлили спiвачок цiлим забоем ляскання в долошки, грюку ногами, криками "браво!". У спiвачок заграли очi, засмiялись уста, i, перешiптуючись та переморгуючись одна з одною, вони зразу опустилися на невеличкi дзиглики, що стояли позаду їх. Зосталась одна середня. Рояль дав акорд i стих. Вона одним поглядом окинула море голiв, що стояли коло неї, i, усмiхаючись, почала… "Прачку". Дзвiнким голосом вона почала виспiвувати про тринадцятилiтню молодесеньку прачку, як ту кликнули до сударина-барина стирати сорочку, одна з таких пiсень, котру спiвають повiї для п'яних "господ" або ще п'янiших купцiв, купецьких синкiв. До спiву спiвуха додавала вирази руками, станом, головою. Слухачi стояли i млiли. Здається, вони понiмiли, забули про все на свiтi, окрiм одної нелюдської похотi, котра так грала i свiтила їх очима i котру так виголошувала спiвуха. Нiмий оклик одними очима не забарився перейти в нестямну бурю крику, коли спiвачка почала показувати, як вона стирала сорочку. Одкинувши голову назад i пускаючи бiсики очима, вона злегка пiдняла плахiття свого куцого плаття i, вертячи передом, перетирала руками. Без всякого сорому почала вона показувати перед усiма, як… стирати. Слухачi не видержали, крик нестямний, крик радостi до слiз, похотi до забуття, що це дiється серед людей, знявся i ломив своїм гуком оселю вокзалу, хвилями переливався З одного боку на другий, грюк i стук сотнi нiг, плескання в долошки привiтали спiвачку, котра, кланяючись на усi сторони, опустилася на свiй дзиглик. Молодi панiйки реготались, панночки для виду поопускали очi у землю, а паничi i пани одно гукали: "Бiс! бiс!" Хтось крикнув: "Букета!" – i цiлi пучки квiток полетiли пiд ноги спiвачцi. Другi, протовпившись, самi пiдносили до рук. Та, кланяючись, брала i, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник пiднiс на пiдносi вино i подав до рук молодому паничевi, той з компанiєю поплiвся до спiвачки, i почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всiма приязно цокалась.