– Перша далеко, – одказав Колiсник.
– А твоя жiнка жива?
– Жива.
– У… N? – i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.
– Ти почiм знаєш? – спитав вiн.
Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:
– Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?
– Та ти й Проценка знаєш? – ще дужче здивувався Колiсник.
– I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.
– Та почiм ти знаєш?
Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.
Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.
Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.
– Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? – спитався Колiсник.
Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" – виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.
– Ти чула? – спитався знову вiн.
Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:
– Я вина хочу. Вина.
– Та чому ж ти не скажеш?
I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.
– Вина! – гукнув Колiсник.
– Красного, – шептала вона, стоячи коло його. – Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:
– Та доброго, старого. I рому доброго.
– Я думала, що ти не даси, одкажеш, – ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.
– Для тебе? – скрикнув Колiсник. – Проси, що хоч, що зможу, усього дам.
– Добренький! – шептала вона, пригорнувшися до його.
– Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!
– От люблю парня за звичай! – весело защебетала вона. – Що – грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.
– Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, – перервав її Колiсник, – поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати – буду хазяiнувати.
– Ти купив Веселий Кут?
– Купив.
– Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?
– Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?
Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.
– Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?
– Багато будеш знати – зостарiешс'я, – одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.
– Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, – зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.
– То що б було?
– Що б? – перевiвши дух, одказав Колiсник. – Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.
– Горенько тобi! – засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.
– Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.
– Їв мене не краще.
– Що там у тебе? Свинячий напиток.
– А на покуштуй! – i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.
– А що, добре? – граючи очима, спитала вона.
– Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.
Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.
– Моя матiнко! – скрикнула нешвидко. – Огонь огнем!
– Ага, ухопила шилом патоки? – смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.
– Отак треба пити? – спитала, перекинувши стакан.
– Молодець! – сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. – Охулки на руку не даєш!
– Я ще буду пити, – хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли – вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.
Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.
– Ану, пройдися по однiй дошцi, – сказав вiн.
– Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! – i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.
– Дивися ж! – через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.
– А що, лизнула скляного бога? – питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. – Дурочка!
I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.
Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, – так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.
Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.
– Ох! Закрутилася я, – промовила'i знову закрила очi.
– Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? – корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.
– Що я пила? – не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. – Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.
– Знають вони, твої лiкарi! – буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.
– Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
– На те, щоб людей дурити.
Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
– Хто тiльки їх не дурить?
– Кого? – спитався вiн.
– Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається – нашому братовi найгiрше.
– Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.
– Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi – стидно, красти – грiх.
– А робити? – спитався Колiсник.
– Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити – свiт не милий.