– Не вiр.
– He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?
– Казаному кiнця немає.
– То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два – не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! – i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.
– Хто ж ти така, – дивуючись, спитав вiн, – що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?
Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.
– Так ти Христина? – спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.
– Чого ж ти Наташкою звешся? – спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.
– Така у нас поведенцiя – усiм нам другi мення дають.
– Христя… Христина?.. – твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.
– Пам'ятаєш Загнибiду? – спитала вона.
– Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?
– Як то легко так казати, – трохи не з плачем одказала вона.
– Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.
– Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… – начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: – Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.
Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.
– А то, а то що у тебе? – хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:
– Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.
– Добре, добре, – важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.
III
На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове – на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.
– Де ж та красавиця?.. – допитувалися панянки у паничiв.
– Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.
– Шкода, так не довелося i побачити.
– Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:
– Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..
Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.
– А Наташка у Колiсника зосталася?
– Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, – смiявся Книш.
– Та невже голiсiнька?
– Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, – регоче Книш.
– От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!
I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.
Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", – трахтували пани мiж собою.
А найбiльше всiх Лошаков – гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.
I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:
– Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!
I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.
– I Колiсник прийшов! – уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.
А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:
– Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!
Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.