– Как же ваши земские дела? – спитав Лошаков, лукаво граючи очима.
– Помаленьку, ваше превосходительство, помаленьку везе наш земський коник, та все везе, усе вперед. Хiба затнеться де на якому лихому мостиковi. Тодi ми всi раптом кинемося той мостик лагодити.
"О, та ти цiла шельма у мужичiй шкурi, – казали очi панiв, що зiбралися коло Лошакова. – Знає, кому що сказати, яку де рiч повести".
– Слышали, слышали про вашу неутомимую деятельность, – смiється Лошаков.
– Про мою, ваше превосходительство? Яка вона моя? Зоська, ваше превосходительство! Ми всi гуртом: що один не зможе – другi помагають. Поздоров, боже, нашого предсiдателя – сам не сидить, то й другий не дрiмай. Треба, каже, оправдати вибори, вiрою i правдою послужити громадi. I служимо. Звiсно, не без того, щоб не блудили, – хто, кажуть, нiчого не робе, то той тiльки й не блуде. Може, на чиї очi то ми i великi помилки робимо – бог знав. На всякого не потрапиш. Ось незабаром з'їзд буде – побачать усi, що ми робили i як ми робили. I тодi кожному дасться по роботi його. Катюзi – по заслузi, кажучи краще.
Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн хоч би тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку. Це приткнувся до Лошакова i тихо почав:
– Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.
– Какую? С удовольствием, чем могу – рад служить… Колiсник зам'явся. Лошаков поняв, що Колiсник сам-на-сам хоче щось сказати, i, узявши Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.
– Ваше превосходительство! – почав Колiсник. – Ми вас не тiльки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськiм собранiї як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на нашi помилки, то на нашi ще новi нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'їздах. Велике це дiло! Уже вам не стане часу першому зачинати тi бої, котрi велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. I от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не яко Iуда, но яко розбiйник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших землякiв, бiльше свої люди. Просимо вас, – вклоняючись низько, казав Колiсник.
Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв тi зазовини. Дякуючи за несподiвану честь, вiн казав, що i не дума занехаяти працi на користь земству; що праця його тепер ще бiльшає, стає труднiша, бо треба буде помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад буде навiть поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши, вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник, низько вклонившись, повернувся i вийшов з хати.
– Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! – сказав Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.
– О, Колiсник мае думки погануватi, – хтось обiзвавсь з громади.
– Да, он не без лукавства, – одказав Лошаков. – Но такие люди необходимы для земства.
Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.
А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi – самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.
– Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колiсник.
I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.
– Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки – так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду – я б уже не пошкодував сотнею-другою.
– Так чого ж? – спитався Предсiдатель. – Готовтесь.
– То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.
– Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, – скрикнув Предсiдатель.
– Була колись, – одказав Колiсник. – А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.
Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.
Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.
– Навiщо?
– Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.
– А коли той обiд?
– У суботу.
А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, – думав Колiсник, – п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".
I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, – думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку. – Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки – триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося – чимсь треба розв'язувати".
I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.
– Де ее так довго забарився, папаша? – стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
– Та, та, та… он як моя доня нарядилася, – засмiявся вiн швидко та весело. – А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. – I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
– Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? – в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.
– Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.
– Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
– А справдi? – подумав вiн. – Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
– Який бенкет?
Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
– Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан – багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш – штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.