– Руку! – скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?
У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою – тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися – уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
– Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? – дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. – Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.
– То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! – вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.
– От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, – казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
– Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? – почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. – Iдiть собi, поти не порозганяли.
– Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
– Хто сам?
– Та вже не хто – Колiсник.
– Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
– Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
– А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.
– Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.
– Побачите, поти очi заплюють.
– Та вже ж.
Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю – проїхати з трудом можна.
– Розходьтеся! Розходьтеся! – десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.
– Чого розходьтеся? – деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. – Iди собi, коли тобi треба.
Полiцейськi начали силувати – народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах – напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi – на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.
То було перед обiдом, за закускою. А що то було за обiдом? Кругом довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi – Лошаков, по праву руч його усi предводителi, по лiву – земцi. Колiсник примостився якраз на кiнцi проти Лошакова. Як хазяїновi i порядниковi, йому часом приходилося схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв те мiсце. Лакеї у бiлих поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi пляшки старого дорогого вина, їжi – хоч розпережися, пий – скiльки схочеш. Уже ж i пили усi, i їли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмiлий, тихий, i той за обiдом, цокнувшись з Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник, радий, почервонiвши, мов несмiла засватана дiвка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.
– Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду, – i аж сльози зронив вiд радостi.
– По обiдi на ура Колiсника! – шепталися за столом, як вiн вибiг у другу хату за чимсь.
– Iде. Iде. На ура!
Ось вiн знову появився. За ним на страшенному срiбному блюдi несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з паленого сахару два герби, дворянський i земський, красувалися зверху, сповитi докупи цiлим оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня i садова овощ. Пiд ними Золотий напис: "Не зменшай, боже!" Угорi царський вiнець блистить, як сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя храни!" Зввр^ вiнця сiянiє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: "Земство – дворянству!" То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку дати тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тiєю горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились, дивились. Коли поставили його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший устав i почав рiч. Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував земцiв за ту честь, якою вiтали їх.
– Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!
– Урра-а-а-а! – загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.
– Ваше превосходительство! – гукнув з другого краю Колiсник. – Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова – святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!
– Правда! правда! – загукали кругом. – Ура-а-а!
Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.
– Вибачайте, панове! -гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився. – Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!
Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.
– Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.
Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.