– Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? – спитався Колiсник.
Багато зразу схопилося i закричали:
– У єралаш! преферанс! вiнт! бакара! – Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.
– Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки? – спитав Колiсник.
– Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, – сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.
Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.
– Ваше превосходительство! – обiзвав вiн знову його. – А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав – i муха там не замутить спокою.
Лошаков постояв, подумав.
– Нет, – одказав вiн.
– Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.
I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.
– Стой! – гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.
Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.
– Ох-хо-хо, – якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко. – Ось незабаром i собранiе.
– Начхати на його! – крикнув Колiсник. – Хочете, я вам звiрка покажу?
– Якого звiрка?
– Самого як е заморського. Ходiмо.
I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.
Не сама ж я йду,
А ведуть мене…
Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.
– Что вам? Чего вы? – гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.
Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.
– А що, бачили? Вiдчиняти дверi? – сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.
– Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, – додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi. – Вибачте, бога ради! – уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.
– А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.
– Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, – казав, хитаючи головою, Рубець.
– Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…
– А то що за звiрок з ясними очима? – перебив його Проценко.
– Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.
– А Лошаков сей бiдовий! – одно дивується Рубець. – Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.
– А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув – не. чув, бачив – не бачив, – остерiгав його Колiсник.
– Та я не те. Я не того, – правувався Рубець. – А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.
– Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.
– Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.
– I там люди! – одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: – Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! – i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.
– Та хто то така? – допитувався Проценко.
– Ат, нетерплячий! Пiдожди – сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! – скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.
– Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! – посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"
– Чого, папаша? – одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.
– Ходи до мене! Ходи, моя дитино! – знову гукнув на всю хату Колiсник.
– Чого, папаша? – обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.
– Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? – повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.
I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" – i чимдуж вискочила з хати.
На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник – i такого пана осiдлав! От ти й знай!
– Та то брехня! – не вiрили другi. – Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.
Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.
Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.
– А що, покурили? – спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.
Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.
IV
Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височ еннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.