– Се ви, ба… – мала була казати Христя "бабо", та похопилася: – Орино?
– А ви таки не забули мого учорашнього наказу? – усмiхаючись, питав Оришка. – Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
– Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?
– Сьогоднi? Сьогоднi – як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
– Ого, яка я, – пестливо одказала Христя.
– Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.
– А в вас, бабусю, була дочка?
– Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.
– Як панського роду? Де ж вона дiлася?
– Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз – господь його знає. Казав – до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. – Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. – Отаке-то буває! – сказала вона, протираючи очi. – I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.
– Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.
– Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.
– Багато, бабусю, казати.
– А багато, то хай iншим разом – кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?
– На все, бабусю.
– Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi – кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, – село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.
– Тут у вас справдi так гарно.
– Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане – не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! – гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. – Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.
I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.
– Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! – сказала Оришка i метнулася з хати.
"Невже ж то сон був? – думала Христя, згадуючи про вчорашнє. – Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося – я стояла бiля вiкна, а прокинулася – лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".
Аж ось i та з водою тупає.
– Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно – Зроду-вiку я такого сну не бачила, – стрiла її Христя.
– Як же я вам, панночко, снилася?
– Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, – i вона вказала на палац, – балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.
– Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.
– Нi, спалося добре.
– То молода кров грала, – не слухаючи Христi, своє товче Оришка, – як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.
– Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.
– То що ви не звиклися…
– А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? – донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.
– А ви ще собi потягаєтесь? – весело запитала його Христя.
– Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав – наче вмер, – гука Колiсник.
– На здоров'я, паноченьку. Сон – не помiха; хто спить – той не грiшить! – обiзвалася баба.
– I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, – не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.
– I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде – нi струсне, нi злякає.
– То це така, як ти?
– А хоч би й я? – усмiхаючись, одказує Оришка. – Злякаю, може?
– Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.
– А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, – крутнувши носом, каже Оришка. – Все жарти та смiхи… о, бодай вас!
Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно – вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.
Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах – нужда та скорбота.
Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.
– Що це за люди i чого вони понаходили сюди? – спиталася Христя.
– Це з слободи по дiлу.
– По якому дiлу?
Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.
– А чого се ви прийшли? Що скажете? – почувся з ганку голос Колiсникiв.
Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi – як спав та встав, так i вийшов до їх.
Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.
– Доброго здоров'я, пане. З приїздом! – почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.
– Ну, добре, добре. А що ж далi? – призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.
Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.
– Панночку! Змилосердися! – в один голос простогнала купа.
– Ага! Це рибалки? – моргнув на їх Колiсник. – Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
– Добродiю! – обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. – Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її – сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали – на всякого долю господь плодить.
– О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?
– Паночку! – почувся жiночий голос. – Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
– А котра то канарейка защебетала? – шукаючи очима винувату, пита Колiсник.
– Се я, панотче, кажу, – смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.
– Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?
Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.
– У мене чоловiк е, пане, – здавлюючи образу, одказала молодиця.
– То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… – тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: – Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?
Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.
– Посоромтеся хоч старих людей, пане, – промовила та гнiвно i вiдступилася назад.