– Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, – все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. – Бiси вашому батьковi! – уже далi прямо гукав вiн. – Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! – гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.
Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.
– Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, – з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.
– Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? – почав дiд.
– Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв – не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi – та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!
– Та вона, пане, божа, – хтось вирвався.
– Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
– Та що ж, уже бачили, – зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. – Усе вже, що було, бачили… А що далi буде – то господь знає… Ходiмо, хлопцi! – i вiн повагом повернув вiд ганку.
За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.
– Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. – I не думав сердитись – нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! – гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.
Оришка приплигала до порога.
– Де твiй дурень? – спитав i помовчав. – Не поймеш? Кирило, питаю, де?
– Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, – указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.
Христя глянула на його – се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.
– Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? – гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.
Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.
– Яких, пане, дияволiв?
– Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! – накинувся на його Колiсник. – Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.
– Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! – виправлявся Кирило. – Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?
– А якої ж ти лихої години учора на слободi був?
– Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, – кажуть, – пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". – "А що, – кажу, – тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". – "Та то все, – одказують, – нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".
– Хто ж то такi верховоди? – спитав, одходячи, Колiсник.
– Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.
– Брешуть, паночку! – стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. – Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!
Христя озирнулася – Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, – де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
– Не знаю. Може, воно й брехня, – понуро одказав Кирило. – За що купив, за те й продаю, що чув – те й вам, добродiю, кажу.
– Гаразд, гаразд, – махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. – А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
– Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, – то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.
– То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, – повернувся вiн знову до Кирила. – Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.
– Що ж, пане, наймете людей? – пита покiйно Кирило.
– Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.
– Нi, пане, вони так не схотять.
– А не схотять – найму! – рiшив Колiсник. – За їх грошi i найму.
– За двiстi трудно найняти.
– Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.
– Тих, пане, навряд чи получите.
– Чому?
– Нi з чого брати.
– Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
– То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.
– Чого усидимо?
– Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.
– Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!
– Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.
– А очi нащо?
– Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
– Не вiрте, паночку! – знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. – Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то – смiття. Розбишаки, шибеники!
– А он же, бач, твiй чоловiк не рає, – усмiхнувшись, одказав Колiсник.
– I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! – не видержала Оришка.
– От i не дурна ж ти? – покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. – Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу – дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.