Колiсник так i приснув:
– Так ти i в ставку жаб полохала?
– Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!
– Та хто тебе знав – чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться – регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.
Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", – каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.
Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.
– Чого се наша доня засумувала так? – стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.
Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.
– По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.
Христя зiрвалась, було, йти.
– Iди, iди. I я не забарюся вийти, – сказав Колiсник. Христя зупинилася.
– Я ще не вмивалась, – згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
– I не нарядилася? – зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.
– I не нарядилася, – з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.
– Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, – сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.
Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.
Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", – подумала Христя i напрямилася в садок.
У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула – щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.
"Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" – подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.
Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.
– Христе! доню! – гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.
– Та я тут. Чого так гукати? – з близьких кущiв обiзвалася Христя.
– Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? – I, не дожидаючи питання, одказав: – 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… – i ьiн злегка посварився пальцем. – Ось i грошi дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити – з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…
VI
Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.
– Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? – одказала та.
– То-то ж, гляди!
I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.
– Що то вiн казав вам, бабусю? – спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.
– Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, – кажуть, – знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". – "Яку, – питаю, – iншу?" – "Так молоденького панича або що", – i Оришка преєхидно хихикнула.
У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, – вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.
Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.
– А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, – кажу, – i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, – кажуть, – паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!
– Ага, – одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. – Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.
– Що, панночко? Слухаю, рiдная.
– Церква вiд вас далеко?
– Церква? У Мар'янiвцi найближче.
– Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.
– Як, пiшки?