– А що ж?
– Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов – не близький свiт.
– А на слободi не можна пiдводи найняти?
– Чому не можна? – скрикнула Оришка. – I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була – i не пригадую. Та там у мене i родичi в – з родичами побачуся.
– От i гаразд, – одказує Христя. – I я побачу, як на селах люди живуть.
– Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.
Ще в суботу Оришка нагадала панночцi, що завтра раненько пiд'їде Кравченко везти їх у Мар'янiвку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спiдницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у їх рiднiй одежi. Той убор так їй личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi їх убори. До того, її мов магнiтом тягло побачити рiдне село: може, як-небудь вона стрiне своїх подруг, знайомих. Пiзнають вони її? Нi, не пiзнають, а вона їх пiзнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до пiвночi все качалася з боку на бiк, пригадуючи, як би своїх дiвочих подруг дужче здивувати.
Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.
Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.
– Сiдайте, панночко, сiдайте, – каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, – такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.
– А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? – зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.
– Я зараз, зараз, – заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. – Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? – спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. – Вимощу – первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! – хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.
Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.
– Готово! – сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. – Сiдайте!
Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.
– О, та ви ж i митець свого дiла! – сказала вона.
– Не первина! – одказав Кравченко. – Скiльки я оцим самим конем перевозив народу – i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! – лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.
– Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.
– Ну, то я поможу. Ра-аз! – гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.
– Та й важка ж ви – нехай вам! Панночка куди легше буде! – смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.
– Старе завжди важче молодого, – одказала та, гнiздячись.
– Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу – чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! – гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. – Ану, заснув! Нно-о!!
Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.
– Ти, Василю, не дуже пускай з гори, – сказала Оришка, – щоб, бува, не перекинув.
– Ет, толкуйтеся, – стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. – Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска – як на подушцi зносе.
I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори – i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився – а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.
– А що? Не я казав? – повернувся Кравченко. – Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує – куди який страшний! А пробiг версту-другу – уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна – копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! – гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.
– А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, – жартує Кравченко.
– Чого ви його звете Невiрою? – поспиталася Христя.
– Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! – повернувся до коня.
Проїхали ще трохи – показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним – царина, майдан, а далi – хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села – а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi – тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося – двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."
Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла – зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.
– Дивись, що воно? – почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих очей уставилися на неї.
Христя, не примiчаючи нiчого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спiдниця i оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв та молодиць.
– Що воно таке? Де вона взялася? – заходило глухе шептання по церквi. Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.