А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелкiв напрямляли її туди, до притворiв, де перед старим поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки. Вона стала вже тодi, коли далi не можна було iти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висiла iкона божої матерi. Жовте лице її здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у мерлої людини. Однi чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько, устоньки тiльки червонiють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду, i вона, перехрестившись, опустилася на колiна.
Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завiв своїм охриплим голосом боже поспiв'я, i їй закортiло його побачити. Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в одну косу волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала у його коротша i тонша. Пiдiйшовши до титаря, вона стала збоку, бо бiля його багато народу натовпилося.
– Ну, чого ви згуртилися, мов вiвцi! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому вiд вас нужнiше!.. – гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.
– Пожалуйте… Вам скiльки i яких? – любенько замовив титар до Христi. Христя глянула – та се ж Карпо Здiр, їх сусiд. Вiн, вiн, i голос його, i обличчя – тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському, а у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.
Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.
– Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? – почула вона ззаду себе жiночий голос.
– Не знаю, – одказав другий.
– А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
– Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.
– Се ви про ту? – почувся третiй голос.
– Еге ж.
– Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.
– То се, може, дочка її?
– Яка там у гаспида дочка?
– А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
– А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини – вона бабi якоюсь родичкою доводиться.
– Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини – рiднi.
– От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську – всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.
Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.
– Он-он i Горпина пiшла, – знову почулося ззаду Христi.
– Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, – i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула – чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", – подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга – суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.
– Казала, розпитає баби та й скаже, – почувся знову ззаду Христi голос Ївги.
– То-то ж, не пропусти як-небудь її.
– Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
– А цiкава ся Ївга, i – цiкава! – почулося через скiльки часу.
– Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.
– А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
– Дума, може, коли буде їй годити, то пiсля смертi старого i їй шо-небудь перепаде.
– Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.
Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi заводи дяковi. У церквi робилося душнiше i душнiше. Дим вiд ладану хмарами носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з закапелкiв доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христi зовсiм стало пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У церквi потемнiло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною – образи так сумно i суворо визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка коло церковних врат; дiти плакали, матерi їх гойдали, шикали, Христi ставало не по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться – аж у сторонi стоять двi жiнки, i до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.
– Ну що? – почулося.
– Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, – шептала Ївга.
– Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, – казала друга.
– Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, – увернула третя.
– Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, – догадувалася Ївга.
– О-о! Невже? Старий вiн.
– Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!
З гуком i брязком завiса на церковних вратах вiдкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю церкву. Пiп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", – почулося. I жiночки, нахиливши голови, пiдiйшли до попа. Почалося причастя.
Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий її геть-то дiймали. А там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiває, у дверi видно – зеленiє цвинтар, сонечко крiзь густу листву лип пробивається i опадає золотими плямами на траву – здається, мов хто розiслав зелений килим з жовтогарячими квiтками. А на йому, як черви, народу: бiгає дiтвора, у холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих парубкiв, поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий гомiн; горобцi на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву i не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi голос попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжнє життя, аж б'є, аж рiже у вiчi, а тут обiк з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповiдатися перед богом. Вона замислилася, рiвняючи одну до другої цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту, тягли її молодi лiта; там дитячi забави, людський гомiн, все те, чим краситься i з чого складається життя, тут – нiмота темної могили, глухi вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок – холодом обдавали душу, нiяк не припадали до її серця… I чого воно так: до того тебе тягне, а од сього – i святощi, та одбивае… Видно, трудне те спасiння.