Баба, слухаючи те, аж позеленiла. Сидить за столом, ухопившись за лаву руками, та так важко дише, аж пищики в неї в грудях грають.
– Про кого се ви рiч ведете? – спитався Кравченко, дослухаючись до розмови.
– Та… – махнула Горпина рукою. – Про свекра, чоловiче добрий, коли хоч знати. Замїс'гь того, щоб на старiсть грiхи одмолювати, вiн з молодицею зв'язався. Та хоч би путнє що, а то…
– А-а… – заакав Кравченко. – Я знав на своєму вiку одного. Так от чудасiя була. Йому двадцять лiт, а вiн полюбив п'ятдесятилiтню бабу. Та так полюбив, що хоч вiшатись. Усi дивуються, здурiв парубок, та й годi. А вiн, не потураючи на те, одно вчащає до старої – i встав, i лiг там. Стало чутно, що будуть вiнчаться. У неї, правда, своя хата, худоба i грошей, либонь, було достобiса; а в його тiльки й добра, ўо штани на очкурi, та й то дранi. Люди кажуть: "Дурний, на худобу вдаряє. Чи варт те добро, щоб свiй молодий вiк запакувати?" Оже вiн не чує. Збираються до вiнця. I день назначили. Тут би до церкви йти, а вiн назад. "Що я, – каже, – маю. Як був робiтником, так i зостануся. Не хочу". Вона i сюди, i туди: "Я тобi, – каже, – все вiддам". – "Давай зараз". Пiшли до волостi, – а вiн, значить, уже з писарем змовився, – зробили таку бумагу, що вона йому усе продає. Грошики, звiсно, якi були, так вiддала. Тодi вiн знову. "Ти, – каже, – подумай, стара. Чи менi, молодому, пiд пару така баба? Краще будь менi за матiр, я тебе до смертi догодую". Вона не хоче, бришкає. "Нiчого не дам! – кричить. – Жалiтися буду, в тюрму засаджу". – "Коли, – каже, – ще мене в тюрму саджати, – вон iз моєї хати!" I вигнав, у чому була, при тому тiльки й зосталася. Жалiлася, так ще суддi посмiялися: "Так, – кажуть, – дурнiв i треба вчить". Що ж, ви думали, з того парубка вийшло? Оженився, до своєї худоби та ще взяв за жiнкою, зажив таким багатим, що ну! Шинок одкрив, постоялий двiр завiв. А баба десь пiд тином сконала… Так от молодець, так молодець!
– А воно ж хiба се й не грiх? – з жалем спиталася Горпина.
– Є, бач, молодице, приказка: грiха боятимешся – голий ходитимеш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та коли ще вiн там розсуде – дожидайся.
– А люди? – знову пита Горпина.
– Люди? Наплюй на їх! Люди звали i того парубка дурним, а потiм – на улицi стрiнуть – шапку скидають. От тобi й дурний!
Горпина тiльки важко зiтхнула. Зiтхнула i Христя за нею. Баба сидiла похнюпившись, її тiльки пiдборiддя тремтiло. У хатi стало тихо-тихо. Дiтвора сидiла на полу i дивилася мовчки на проскуру, що лежала мiж ними. Петрик i той покинув гратися, якось дивуючись, обводив усiх своїми чорними оченятами.
Якась тiнь пробiгла по вiкну: тихий гомiн почувся знадвору.
– О, i Федiр iде! – сказала Горпина, зиркнувши у вiкно. – Та ще й не сам – з батьком.
I вона мерщiй стрибнула у сiни – стрiвати. Христю наче трясця обняла. Вона колись давно не могла бачити Грицька без того, щоб її не струснуло, тепер їй згадалося давне.
– Сюди, тату, сюди… Тут порiг – глядiть не спiткнiться, – чувся давно знайомий Федорiв голос.
– Хе-е… старий став, – одказує йому другий, – i очi дивляться – та не бачать. Переведи лиш мене за руку.
На дверях показалася висока постать старого дiда. Голова його бiла, як молоко, борода рiдка спадає на груди, сiрi брови, як стрiха, настовбурчилися над очима, а на обличчi i трохи Грицько не перемiнився, – такий сухий, такий i суворий, нiс довгий з горбом, лице тiльки з мурого стало бiло-рожеве.
– Ну, здрастуйте у хатi. То тут у вас i гостей повно, – обiзвався вiн,. переступивши порiг.
– Здрастуйте. Се тiтка приїхали з Кута, – докладала Горпина.
– Ну, а то? – тикнув пальцем Грицько на Кравченка.
– А то той чоловiк, що тiтку привiз.
– А то? – знову допитується Грицько.
– То панночка з бабою приїхали.
– Панночка? Так ви вже з панами зазналися? Через те, мабуть, i батька забули, – виговорював Грицько. – А то по полу що ворушиться?
– То дiти. Гетьте, встаньте вiдтiля! – крикнула на їх Горпина, – може, дiд схотять там присiсти.
– Устаньте, устаньте, дiти, хай дiд хоч на полу присяде, бо на покутi поважнi гостi розсiлися, – бурчав Грицько, чвалаючи до полу.
Горпину наче хто кип'ятком обдав. Тiльки що Грицько на порiг – уже i сварка, та ще при чужих людях, та ще й у їх город камiнцi кида… У неї аж сльози на очах виступили.
– Хiба ж я, тату, зневажаючи вас, таке сказала! – тiльки i вимовила вона.
– Чого зневажаючи? Нi, почитаючи. Якби, бач, не почитала, то старого не посадила. А то я i сиджу, i дiти бiля мене. Другi дiти i чужi, та, як прийдеш, i чолом старому чоловiковi оддадуть, а твої дiти почитають дiда i геть ховаються вiд його, мов собаки вiд мух.
Горпина зовсiм осiла. I як вона сього ранiше не здумала? Стоїть, як тороплена, i вiд сорому не знає, що й казати, куди їй дiватись. Та вже виручила Оришка.
– Чого се ти, старий, розбурчався? – спитала вона його. – Не на той бiк устав, не на ту ногу ступив?
– Не на той. Правда твоя. Старому, бач, усе на завадi. Та ще як свої бiльше, нiж чужi, шпильки пiд нiгтi заганяють, – похнюпившись, додав вiн.
– Хто ж тобi їх заганя? – знову йому Оришка. – Так наслухається, що З сторони люди брешуть, та й зачина! Що, тебе син не почитає? Невiстка не слуха? Коли ти сторонишся їх, то, звiсно, не потрапиш, що тобi хочеться. Уп'ять же – i дiти. Дiти – як дiти. Коли б ти до їх з ласкою, то й вони до тебе з тим. А як ти не вспiв на порiг ступити – зараз бур та бур. Звiсно, i дiти полякаються.
– Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому винен. Чого ж ви мене, винуватого, до себе прикликали? Судити? Судiть мене!
– От ти вп'ять, Грицьку, на сварку б'єш. Тобi як доброму кажуть, а ти – знову за своє. Нема того щоб сiсти, як там кажуть, рядком та побалакати ладком.
– О, ти м'яко стелеш, та як буде спати! – буркнув Грицько.
– Нi, я тобi по правдi кажу. Чого тут критися, чого його, як лисиця хвостом, вертiти? Ти сам подумай: старий ти став, немiчний… за тобою треба дивитись, треба глядiти. А кому ж те ближче, як не своєму? Сказать би, у тебе немає близького нiкого, а то ж у тебе син, невiстка. Чого б я, як той бовкун, сидiв там у своєму закапелковi? Чоловiк не деревина, що положи його, то й буде лежати. Чоловiковi часом треба i побалакати… Узяв би перейшов до сина, один син у тебе, i догляд би тобi такий як слiд був, i погомонiти було б з ким.
– З того часу, як не стало старої, не стало й щастя! – глухо промовив Грицько.
– I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж – умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла – й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.
– Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! – гукнув Грицько. – Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш – син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є – дурник.
– Тату, то коли було, – понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.
– Давно? – гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. – Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х – живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись – у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк – вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан – кадильницю за попом треба нести, а ми – не робiтниця, не наймичка, ми – важна птиця – паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! – гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.