У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.
– Чудасiя, та й годi, – здвигуючи плечима, промовив вiн. – Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!
– Нащо ти привiв його сюди? – скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. – Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!
– Хто ж знав! Хто ж знав? – глухо замовив Федiр, тручи руки. – Я я; хотiв як краще, а вийшло…
– Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, – схопившися, мовила Оришка. – Прощайте! Поїдемо, – повернулася вона до Кравченка i не пiшла – поплигала з хати.
– Поїдьмо, поїдьмо, – хапаючись за шапку, мовив Кравченко. – Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.
Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.
– Тiточко! тiточко! – заплакана кинулась вона надвiр. – Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!
Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." – i нестямно схопився за голову руками.
У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.
На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.
– А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, – сказала їй Оришка.
– Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… – замовила Горпина перед нею, рвучи слова.
– Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, – сказав, смiючись, Кравченко.
– Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, – сказала Христя i собi вернулася за другими.
Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! – подумала Христя. – Чи цiлувала б?"
Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив, заметушився, забiгав.
– Просю вас, сiдайте. Я на хвилину, я зараз – i вiн кудись побiг з хати.
Поти Горпина розсадила гостей та вийняла пироги з печi, i Федiр уже звернувся. З одної кишенi вiн витяг пляшку горiлки, а з другої – щось друге, червоне i поставив на столi.
– Ви не повiрите, як менi оця спiрка у печiнках сидить. Та не проходить тижня без того, щоб отакого не скоїлося, – пожалiвся вiн. – Тiльки й забудешся, як добрий чоловiк приб'ється до хати та розговорить. Спасибi вам, що вернулися. Ануте, лиш, вип'ємо по чарцi. Се повинна бути добра горiлка. Ач, жовта яка.
– Вистояла?! – граючи лукавими очима, сказав Кравченко.
– Жид казав, що давня. А бог його знає, яка вона. – I, наливши в чарку, вiн першу пiднiс бабi.
– У кого в руках, у того й в устах! – одказала та, одводячи чарку рукою.
– Жiнко! Десь у нас i друга була чарупина. Ке, лиш, сюди та попотчуй' панночку. То ж я для їх купив пляшку тернiвки.
– Для мене? – червонiючи, спитала Христя. – Марно ви i втрачалися. Я не п'ю.
– Не можна, наша панночко. Хоч пригубте, – потчуючи, прохала Горпина.
– Ось я поцокаюся э панночкою. Будьмо здоровi. Хай нашi вороги вигибнуть, – i Федiр, цокнувшись чаркою, зразу вихилив. Потiм попотчував бабу i Кравченка.
Христя надпила трохи i поставила. Тернiвка здалася їй такою смачною. Вона, здається, ще нiколи нiчого смачнiшого не пила.
– А справдi добра, – сказала вона.
– То просимо вас викушати всю, – кланяється Горпина. – Та й пирiжечком заїсти. Пирiжки з свiжим сиром, i сметана свiжа.
– Хiба з вами, – сказала Христя, беручись за чарку.
– I я вип'ю, – i Горпина потяглася до горiлки. Сама з пiвчарочкiг випила i других попотчувала.
– Хай нашим ворогам така шибениця! – скрикнула Христя, вихиливши чарку i вибризнувши остатню краплю поверх голови.
– О, наша панночко! наша голубочко! – скрикнула Горпина i, прихилившись до неї, цмокнула у плече. – Мов ви мiж нами родились, так знаєте нашi' звичаї та поговiрки.
– За се не стид ще по чарцi випити! – сказав Кравченко.
– Випити! Випити! – скрикнув Федiр i почав знову потчувати. Пiсля третьої усi зразу загомонiли весело та гучно, так, мов бджоли в улику перед роєм. Недавньої сварки i признаку не було. Федiр розказував усякi приповiстки за дякiв, за попа, Горпина утiшалася перед Христею своїми дiтьми, котрi на полу натоптувались пирогами. Кравченко розповiдав про всякi плутнi, хто кого обдурив, хто нажився, i завжди вихвалював мистецького' плутягу. Одна Оришка з посоловiлими очима, мов та сова, мовчки позирала на всiх. Христя пiсля двох чарок тернiвки розчервонiлася – мов макова квiтка виглядала з-за столу, а очi її так i плясали. Вона ще нiколи не почувала, щоб їй було так гарно, так любо. Все те давнє, що вона кинула у селi, тепер вернулося до неї i так встало, пестливо-правдиве i рiдне, воно робило її на хвилинку щасливою. Оце б i їй так було. I вона утiшалася б своїми дiтьми, як утiшається Горпина, i вона турбувалася б коло свого господарства, як i ся турбується. А тепер?..
– Доброго здоров'я всiм! З недiленькою святою! – почувся вiд порога жiночий голос.
Зирк – чорна Ївга ускочила в хату. Не вспiли їй одказати на привiт, як вона, позирнувши по хатi, спитала:
– Що, старого у вас не було?
– Нi, був, – сказала Горпина.
– Та куди пiшов?
– За тобою, – гукнула Оришка.
– Ох, менi лишенько! Ми, значить, розминулися! Побiжу ж за ним, – i, повернувшись, мерщiй вискочила в сiни.
Неждане ївжине навiдування на який час перервало веселу бесiду.
– Чи бач, яка жалiбниця знайшлася! – гарикнула баба i сплюнула.
– Отак, тiльки кого чужого забачить, зараз i бiжить дознатися, що робили, – жалiлася Горпина.
– Вона нас, спасибi їй, не забуває, – смiється Федiр.
– Погань, – гарикнула баба.
– Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, – беручись за пляшку, каже Федiр. – А ти, Горпино, давай нам борщу, кашi… Всього давай, що напорала.
До борщу ще по однiй випили i знову розвеселилися. Гомiн та регiт не стихає нi на хвилину. Оришка, вихиливши пiв третьої, зовсiм знемогла, очi їй сплющуються, голова так i хитається з боку на бiк, бере ложку i держалном у борщ умочає. Всi регочуться, i Оришка сама з себе смiється.
– Випила… випила, – нетвердо вимовляє. – А все своїм ворогам не пiддамся, не пiддамся… Ось тут вони у мене сидять, – показує стулену руку. – Я не Горпина, що всiм мовчить. I не Федiр, що їх оббiгає. Я знаю їх i думку.
– Якi ж у вас вороги, бабусю? – питає Горпина.
– До чорта у мене ворогiв. Усi в мене вороги. I чоловiк – ворог. Хiба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цiлувати… – i стара усiма своїми зморшками усмiхнулася.
Усi засмiялися, а Кравченко найдужче усiх.
– А ти в мене не регочи, – повернулася до його баба. – Ти у мене в жменi. Як жабу ту розчавучу. I ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крiзь сльози регочеш. I ти, Горпино… А ти, – повернулася вона до Христi, – твоє ще тiльки заснувалося. Ти смiйся, смiйся… А я все знаю. – I стара, переставши усмiхатися, пiдвелася i почала пророкувати: – Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.
– Що ж ви знаєте? – дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.
– Те знаю, – почала Оришка знову пророче, – що спати хочу, – i, усмiхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу i уклалася аж поза дiтьми спати.
– Знемогла старенька. Випила лишню, – зiтхнувши, сказала Горпина i кинулась тiтцi помостити.
Обiд скiнчився. Кравченко i Федiр пiшли надвiр походити, сучка посмоктати, а Горпина i Христя зосталися у хатi. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднiшнiм бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний – все це не мало уразило Христю, До того i саме пророкування: "Твоє ще тiльки заснувалося…" Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почiм вона знає, що мене жде? А каже – мов певно знає… i Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Цiла черiдка утрат та горя, цiла вервечка випадкiв, котрi пiднiмали її угору на те, щоб опустити сторч головою. I тепер хiба не те саме? I тепер вона не холодна i не голодна, i сита, i вкрита. А що буде завтра? Треба Колiсниковi тiльки слово сказати – i вона опиниться на улицi. Спершу, не зучена до розкошi, вона знову стала б до дiла, помаленьку i то б хлiб їла. А тепер? Вся сила її в красi. Не будь уроди – i зразу вона нiщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидiти сьогоднi вище свого пiр'я, а завтра летiти на саме дно глибокого яру, де тiльки гряЗюка та смердота? їй так хотiлося покою та рiвного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають i в неї гiркi часи, тяжкi хвилини – от i сьогоднi. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте – її нiхто не лишить того, що вона має. Вона знає сiм'ю свою, свого Федора, i люди знають, що вона Федорова жiнка. А я? Сьогоднi панянка, а завтра… може б, нiхто не став i балакати з нею, якби дознався, хто вона.