За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.
Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.
Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.
– Панночко! – одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.
– А що? – питаю.
– Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.
Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".
Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! – так я зачиталася, а вони заслухалися.
Коли це двері – рип! – і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.
– Що це ви читаєте? – спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! – з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! – скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.
– Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? – почала вона нам сердито виговорювати.
– Це я, бариня, украла,- спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.
– Ти?! – засичала мама.
Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.
– Бон… на конюшню! – крикнула на Марту мама.
Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.
Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…
Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.
– Ну, годі, годі,- обізвалася до його мама.- Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,- повернулася до покойової,- піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!
Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.
– Бач, дурочко! – ласкаво мовила вона мені по-французькому.- І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша – славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужи-чилась.
– Мамочко, мамочко! – почала було я та так і валилася слізьми.
– Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.
Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.
– Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,- одказала вона.
Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.
– Папа вернувся? – перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.
– Нет, барин еще не возворочались. Бариня ска-зували, що вони, верно, там і заночуют,- одказала вона. – – А тепер пізно? – знову спитала я.
– Уже всі розійшлися спати.
Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.
І я почала марити про те…
Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.
– А Марта де? – спитала в Глаші.
– Марта?.. Марта в кухні.
– Глашо, голубонько! Приведи її сюдиі – почала я її благати.
– Марта не може прийти,- одмовила вона.
– Чому? – питаю.
– Марту принесли в кухню… Марта лежить, не може звестися,- рвучи слова, одказала Глаша.
Мене наче гострим ножем вдарило у серце!.. В одну мить схопилася я з постелі, опускаючи босі ноженята в теплі сукняні черевички, що завжди на ніч ставилися біля кроваті.
– Проведи мене до неї,- рішуче наказала я Глаші.
– Панночко! Бариня не веліла вам сьогодні вставати,- почала було вона.
– Проведи мене до Марти! – ще більш рішуче скрикнула я і, вхопивши чорний великий платок та обгорнувшись ним, почимчикувала до дверей. Глаша мовчки пішла за мною.
Кухня була аж на другому краї дому, відділена від горниць довгим коридором. Світло всюди було потушено вже, і нам помацки довелося простувати до кухні. Крізь щілини кухонних дверей пробивалися довгі ниточки світу, і ми, придивляючись на їх, простували коридором… Глаша спіткнулась на щось… Чи не зворушили кого? Ні, нічого не чутної.. І ми знову покралися вподовж коридора.
Ось і кухонні двері. Я так і вскочила в кухню. Коло столу, обіпершись ліктем на нього і піддержуючи голову рукою, сиділа на лаві судомойка Горпина, а з другого боку столу на невеличкому ослінчику примостився наш уже сивий повар Гарасько. Він держав у руках ріжок з табакою й щось розказував.
– Так отаке-то буває на світі! А за що? – зачула я його завжди хриплий голос.
– Де Марта? – перебила я його. Гарасько й Горпина глянули на мене, потім зглянулися поміж собою.
– Навіщо вам Марта здалася? – здивовано спитав Гарасько.
– Я хочу бачити її,- рішуче одказала я.
– Он вилежується на полу! – ткнув він ріжком на якусь чорну купу, що лежала на полу.
Я мерщій підбігла до тієї купи. Там справді лежала, зігнувшись у каблучку, Марта, прикрита з головою якоюсь чорною сірячиною.