– Мартусю! Голубко!.. Ти спиш? – припала я до неї.
Купа затремтіла, сіряк заворушився, і з-під нього вирвалося не то стогін, не то хлипання глибоке.
– Мартусю! Я прийшла провідати тебе. Скажи мені, що було з тобою?.. Як ти себе почуваєш? – жалісливо питаю я в неї.
– Почува себе, як і слід, побувши на стайні, почувати! – знову роздався охриплий голос Гараськів.
Марта, випроставши руки, обхопила мене, притягла до себе й своїм мокрим від сліз обличчям притулилась до мого. Воно все в неї тремтіло, а гіркі сльози річкою котилися з очей, падаючи на мої щоки гарячими краплями.
– Не плач, Мартусю! Не плач, моя люба!.. Завтра папа вернеться. Я папі признаюся… все, все йому по правді розкажу. Буду його молити, щоб він тебе не відбирав від мене. Папа добрий… послухається… і ми знову будемо з тобою жити… Я в папи випрошу "Кобзаря"… Він дасть… і ми знову будемо його читати, як колись читали,- прошепотіла я їй.
Марта ще дужче затремтіла, підвела голову.
– Хай він вам отой "Кобзар" згорить або зогниє, як мені через нього отак досталося! – лементуючи, скрикнула Марта й від немочі так і гепнулася головою на подушку.
Мене так і поставило прямцем перед Мартою… Бачу – Гарасько нетерпляче крутнувся на ослоні, миттю схопився й почав кашляти.
– Піти хоч провітритись! – усилковуючись здержати кашель, промовив він і, ухопивши шапку та насунувши її на очі, мерщій вискочив з кухні.
Горпина, що до цього часу прикро дивилась на нас, одвернулась головою до вікна і, вхопивши край поли своєї корсетки, почала витирати носа.
– Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще простудитесь… А не дай, господи, дознаються бариня,- буде й мені те, що Марті,- жалісливо обізвалась Глаша і, вхопивши мене за руку, потягла за собою,
Як п'яна, я верталась назад. Руки й ноги були в мене, як лід, холодні, усередині все тремтіло, а під серцем пекла страшенна печія.
Довго я качалась в постелі, загорнувшись коцем з головою, щоб зогрітися; перед очима, знай, манячи-ла Марта, як вона усилковувалась підвести голову, а у вухах дзвенів її докірливий прокльон колись такому любому їй і мені "Кобзареві".
На другий день папа вернувся тілько до обіду й дуже зрадів, що знайшлася книжка.
– Де вона була? – попитався в мами.
– Марта украла,- відказала та.
– Нащо? Вона ж неграмотна! – здивувався папа.
– Піди ж ти із злодіяцькими примхами,- од казала мама.- Зате ж їй Тришка і списав того "Кобзаря" на спині!.. Треба буде спровадити на село злодюгу,- додала, нарешті.
Папа нічого на те не сказав. Мовчала і я, похнюпившись і з великою натугою ковтаючи слину.
Як тілько пообідали й папа пішов до кабінету відпочивати, я мерщій крутнулася й побігла до нього.
– Папочко, дорогий мій! То не Марта вкрала "Кобзаря", то я, щоб прочитати їй… Вона так любить мене… казок багато розказувала мені… то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те… і взяла книжку… А Марта, щоб покрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе,- розливалася жалібно перед папою.
– А чом же ти мамі не похвалилася? – спитав папа.
– Я хотіла сказати, та злякалася… А Марта й похопилася… Прости їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тілько не проганяй її з двору, зостав біля мене,- ламаючи руки, молила я.
– Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити! Через те дурнісінько й досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб не відбирала Марту від тебе.
Боже, яка я рада вискочила від папи! Мені так було на душі весело, що я трохи не танцювала. Мерщій я побігла до хазяйки Христі, нагляділа пиріжки, що подавали до обіду, ухопила їх, скілько змогла, і, наче буря, помчалася з ними у свою хату, а трохи перегодом, як одсилали нас після обіду гуляти, я з тими пиріжками потайно від усіх прокралася знову в кухню.
– Марто! На тобі пиріжків,- тичучи їх під сіряк Марті, замовила я.- Ти зостанешся біля мене… Я прохала папу… він обіцяв,- казала я.
Марта притягла мене до себе, міцно здавила й гаряче-гаряче поцілувала.
Я мерщій вирвалась від неї і чимдуж помчалася своїх на гулянці доганяти.
[1906]