Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.
Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…
– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: – коли б ще дощу не було!..
Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи – розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі – як став дощ допікати – збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарах ні рубця сухого, а він і не думає переставати.
Посідали вони усі три під вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.
– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка дїда, щоб хоч словом розважитись.
– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.
– Як саме?
~- Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ше два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..
– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.
– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору – геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином,- христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш,- рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так – ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!..-гірко закінчив дід.
У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке… $$$
Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно – аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи – за дні, дні – за роки… Черв'як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє.
Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й До старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму та й годі… Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а' вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене-все одно, що людина: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозо-ля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он- ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…"
Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.
Грицько сидів, рота роззявивши,- сам не знав, що йому казати…
Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров'ю.
– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він.- Хто одбере у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо – поки нас не вкладе!
Дід глянув – і стрівся очима з палкими Чіпчи-ними.
– Пан одніме. Чіпко!.. він одбере, мій сину!.. У двір піду-старого недовгого віку коротати у неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…." Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому [такого пущу півня!! – грізно каже Чіпка. _-~ _у Дід аж не стямився. '
– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять… Йому ж тільки шкоди наробиш,- він собі швидко знов вибудується; а то – убогі погорять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Оханись, господь з тобою!
Ще сумніше, ще важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворухнувся й на самі очі насовував кобе-няка. Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: "А той же батько! як дві каплі води…" – промовив уголос.
– Хто? – поспитав Грицько.
– Отой! – дід указав на Чіпку.
– Хіба ви знали батька? – пита понуро Чіпка.
– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
– Хіба мій батько панський був? Адже він – москаль! – каже, здивувавшись. Чіпка.
– То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його…
– Отож-то й є! Люди ще й досі не забули…
– А що ж там? – пита Чіпка, насторочивши'уха й не зводячи очей з діда.
– Гм… бач! – дід вийняв луб'яну табатирку, понюхав табаки.
– Розкажіть, діду! – пристає Чіпка.
– Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ,-зачав дід.-Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька у горниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй, бабі старий пан ко тів ласку зробити,- та взяв та й приставив до свого сина твогобатька-Він був собі якийсь~малйй, пузд-ТражуватййТюлізний… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… – "На стайню його!.." – Узяли його лакеї на стайню,-та так. оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому уже нікому було й пожалітися; батько у винниці в казані скипів,-упав якось у казан,- а мати з холери вмерла… Ото, як одшква-рили його, то вже він ніколи не бився – тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай,- таки з двору кучер,- то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ поплентався на Дін до дядьків,- та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів прашпорт та покинув жінку, дітей й оселю – приплівся сюди. Його прийняли у козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, може, пожив,- та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте,- мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали у москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!