Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком й отару зайняли.
– Ану, рушай! додому час! – гукнув дід уже з шляху.
Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…
– Так отакий мій батько був, мамо?
– Який?
Чіпка почав розказувати…
– Такий же…
– Чому ж ви мені давно цього не казали?
– То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав…
– Нічого…- нешвидко вже одмовив та й знову замовк.
Сумно стало у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на.лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… якби його так намалювати,-сказали б: то не чоловік сидить, то-сам сум! Мотря, дивлячись на його Іта згадавши давнє, тихо плакала…
– Ні! Недобре зробив батько,- глухо якось, з протягом, почав Чіпка…- Ні… не гаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..
– Кого, сину?
– Панів! – одказав твердо Чіпка.
– Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.
Він сидів зажурений, німий, як стіна. У його дум-'"Ред його очима, носився чорним вороном батько… рідний мій тату! – думав він.- Не знав ти долі від самого малку – може, аж до смерті… Ганяла вона '/тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? чи порвала його нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, боже наш, боже! Ти – всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею – і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого – хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… їх засту-,пили от тебе вороги, наші… Т иЬе скараєш їх… ні?!"
Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву та тільки стогнав. Силу його під'їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою…
Не пам'ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…
– Чого ти стогнеш, сину? – питає журливо Мотря. Мовчить Чіпка.
– Чи ти нездужаєш? Мовчить.
– Ти спиш, сину? Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; $ вияснілив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й г по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає у його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид – страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…
– Хай тебе криє мати божа від усього лихого,- шепче вона.- Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати. •" Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п'яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер – діда нема… і в двір не пускають!
VI
Дознався
Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! – "Нема діда,- думає Чіпка,- і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неод-аф&дною… От що робить сильний з немічним! Пани – з •кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… уодібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… по-іїКрили мою голову соромом, докорами… Проклятії"
Вертає Чіпка у село. Іде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, змагання… Одні викрикують:
– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
– А видно, що трохи,- одказують другі.- Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…
– Кат їх бери, з їх руками! – озиваються треті: – вони звикли чужими жар загрібати…
– Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
– Так-то, видно, їм наші руки подобались,- за-рцпає сивоголовий дід.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших: – Тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять,- знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…
– Це тоді буде, як на долоні волосся виросте,-охолоджує неймовірний.
– Чого. волосся виросте? – кричить гарячий,-Скаже цар: будьте панами… ну, й будемо!
– От тоді-то буде!!-глузує неймовірний.
– Авжеж… не те, що тепер!
– Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата – та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють,- каже хтось з гурту.
– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було…- загомонів гурт.
– То чи не підемо гріться до Гальки?
– Ходім, ходім! – одказало разом кілька голосів. Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили. На весну радиться Чіпка з матір'ю:
– Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти?
– Знаєш, сину, яка моя рада? – каже мати.-' Ось покинь ти свої вівці,- не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгортаємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля,- от що йому сниться! "Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію",- дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. "Молодий ще, ненадежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював".-Так одказали Чіпці хазяйські голови і наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу. живе кривдою… Скрізь однаково…"
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
$ ЗакиїцлавЧшкиу руках робота. Найняв плуг, волїбТ'зоравіоле, засіяв, заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря,- викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавеї тав!