Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Так казала Оришка звечора, а до світа-й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба – тільки очі заплющила, РОТ зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… "Нема баби…- думає він.- Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись – а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю,- темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв'як плазує – холодний та слизький, аж напинається, аяс звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик – як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп'явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там – дивись – і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

"Ух!.. гидко… страшно!.." Чіпка здригнув. "І від кого се? – запитувала його злякана думка.- Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… червивеє від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така (добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для.у всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось друге, інше…"

Задумався, загадався Чіпка… Зробився – аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі – і нічого не бачить; клич його – не чує… Аж занепав. Уночі схопиться – одягається, озувається…

– Чіпко! куди ти?'-пита здивована мати.

– Га-а?

– Куди ти?

– Баба кличе… піду до баби…

– Та господь з тобою! Баби немає – умерла…

– А що ж ото?.. слухайте!..- Та й наставить ухо,-слухає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

– Господь з тобою! куди ти? – хрестить і перейма його Мотря. Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

– Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

– Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: – коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи – розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі – як став дощ допікати – збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарах ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони усі три під вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

– Так оце, діду, й вам воля прийшла? – питає Чіпка дїда, щоб хоч словом розважитись.

– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дід.

– Як саме?

~- Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ше два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

– Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.

– Вільні?.. Були вільні, поки волі не було… Ох!. Робив, доки силу витратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору – геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під тином,- христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців на рік!.. За віщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш,- рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так – ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!..-гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке… $$$

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важко, на серці сумно – аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи – за дні, дні – за роки… Черв'як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє.

Дід знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й До старця… Що ж з мене візьмеш?!. Я людям служу, громаді служу – за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму та й годі… Беріть?.. Легко сказати – беріть! А степ?.. а' вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вівця для мене-все одно, що людина: і їсть, і п'є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я не бачу, хіба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені він не так дозо-ля: я вже стара собака, натерпівся всього… А он- ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та не обігрію! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…"

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його старих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши,- сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда – очей не спускав… Лице аж пополотніло; поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі – горіли, налиті сльозами пополам з кров'ю.

– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув він.- Хто одбере у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо – поки нас не вкладе!

Дід глянув – і стрівся очима з палкими Чіпчи-ними.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: