Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама, солома стоїть – завалив увесь город ожередами. Скої ту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди.
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає,- та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його… Не тільки в будень – і в свято…
– Чого се ти, сину, так унадився у те поле, що й У неділю не посидиш дома? – питає Мотря.- Чи ти, бува, не наглядів чого там?
– Еге ж, наглядів,- сміється Чіпка: – там така перепеличка!
– Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені – помочі…
Чіпка нічого не одказав; узяв шапку, вийшов з хати.
Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,- тільки десь сонце заховалося, небо сірими хмара-чи обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір'ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. "Хіба піти? – дума.- Піду… її не побачу,- на поле налюбуюся…"
Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує – знову той самий голос. Він увесь затрусився, а серце-отак заходило!
– Ні, постривай… тепер не так! – прошептав він: – тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!..- Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну і тихо, як той злодій, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленій траві, та плела вінок з ромену, сокирок, трав'янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами обітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпка. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев'язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала… Тихенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журливу пісню… По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчина не жила без лиха…
– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.
Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася; знову опустилась на траву і стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.
– А куди ти тепереньки втечеш від мене? – пита її Чіпка.
– Я й тікати не буду…- перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі.- 0-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!
Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого,-так і звився Чіпка. "А хороша ж яка!.. а люба та мила!.."-промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився – сів поруч з нею.
– Що це буде? – обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.
– Хіба не бачиш? – вінок! – аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається – пашіло полум'ям. Вона підбирала квітки та зв'язувала у невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми – і легко й мило було дихати…
– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей од вінка.
– Моє.
І хліб твій? Мій.
– І то, під гаєм, твоє? Моє.
А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.
Чіпка не потрапив, що їй одмовити,- та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.
– Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд.- Дивись – яку моду вигадав… мов з'їсти хоче…
Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.
Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою РУКОЮ… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мизинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп'яв свої очі.
– Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла ‹вравді й повернулася до його спиною.
Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,- та все-таки заглядає в вічі. – А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.
"Бий,- дума Чіпка,- бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!"
Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; голівки од квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у траву і зацокотала;
– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?!.-Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки,- сама вже послала йому бісики очима…
Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,- так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
– Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавші руку, не мазнула його по виду… Тоді він випустив.
– Ну, та й удрала ж,- аж закрутило в носії – каже він, скривившись.
– А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!..- каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і грають!
– Дурна ти… хіба що?
– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.
– Не одкусив же,- сміється Чіпка.
– Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі й очі видрала.
– Якби подужала.
– Тоді б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї ви-плило у своїй пишній красі і обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.
Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала: і- Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
– Школи було,-не признається Чіпка, а сам собі подумав: – чому я її не зустрічав тут?
– Що ж ти робив? – вона йому.
– Коло хазяйства…
– А в тебе земля ще де є?
– Ні, нема.
– А хата є?
– Є.
– А батько та мати? брати та сестри?
– Одна мати.
– Де ж ти живеш?
– У Пісках. А ти де?
– Тобі навіщо?
– А ти ж мене питала…
– Нащо ж ти розказував?
– Скажи хоч: як тебе зовуть?
– Так, як хліб жують…
– Чия ти?
– Батькова та материна…
– Чудна ти!
Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно задивився на неї.
– Чи ти справді налагодився мене з'їсти?.. Чого ти витріщив очі?
– Бо хороша дуже…
Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі -' гладила ними, вабила…
– Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть доче! не дав вінка доплести…
– Нащо ж ти побила?
– Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!..- та як пихорне його руки своїми,- так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та Дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.