Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Здорова була! – гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася; знову опустилась на траву і стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.

– А куди ти тепереньки втечеш від мене? – пита її Чіпка.

– Я й тікати не буду…- перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитні очі.- 0-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого,-так і звився Чіпка. "А хороша ж яка!.. а люба та мила!.."-промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився – сів поруч з нею.

– Що це буде? – обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок.

– Хіба не бачиш? – вінок! – аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядав на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здається – пашіло полум'ям. Вона підбирала квітки та зв'язувала у невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми – і легко й мило було дихати…

– Се твоє поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей од вінка.

– Моє.

І хліб твій? Мій.

– І то, під гаєм, твоє? Моє.

А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки ростуть.

Чіпка не потрапив, що їй одмовити,- та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей.

– Чого ти дивишся на мене? – обізвалася вона, скинувши на його погляд.- Дивись – яку моду вигадав… мов з'їсти хоче…

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка – сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю біленькою, пухкенькою РУКОЮ… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мизинчик-пальчик, що світився навпроти світа, як рожева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп'яв свої очі.

– Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! – Та взяла ‹вравді й повернулася до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,- та все-таки заглядає в вічі. – А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вінком по голові й по виду бити.

"Бий,- дума Чіпка,- бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!"

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко розсипався; голівки од квіток поод-літали; бадилля вона кинула геть у траву і зацокотала;

– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?!.-Та, згорнувши попід ліктями свої білі руки,- сама вже послала йому бісики очима…

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,- так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.

– Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! – закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавші руку, не мазнула його по виду… Тоді він випустив.

– Ну, та й удрала ж,- аж закрутило в носії – каже він, скривившись.

– А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!..- каже вона. А в самої очі – так і сміються, так і грають!

– Дурна ти… хіба що?

– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.

– Не одкусив же,- сміється Чіпка.

– Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі й очі видрала.

– Якби подужала.

– Тоді б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він – на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї ви-плило у своїй пишній красі і обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала: і- Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?

– Школи було,-не признається Чіпка, а сам собі подумав: – чому я її не зустрічав тут?

– Що ж ти робив? – вона йому.

– Коло хазяйства…

– А в тебе земля ще де є?

– Ні, нема.

– А хата є?

– Є.

– А батько та мати? брати та сестри?

– Одна мати.

– Де ж ти живеш?

– У Пісках. А ти де?

– Тобі навіщо?

– А ти ж мене питала…

– Нащо ж ти розказував?

– Скажи хоч: як тебе зовуть?

– Так, як хліб жують…

– Чия ти?

– Батькова та материна…

– Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно задивився на неї.

– Чи ти справді налагодився мене з'їсти?.. Чого ти витріщив очі?

– Бо хороша дуже…

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі -' гладила ними, вабила…

– Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?.. ковтнуть доче! не дав вінка доплести…

– Нащо ж ти побила?

– Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!..- та як пихорне його руки своїми,- так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та Дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: "Галю!.. Галю!.. Галю!.."

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться "то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

– Хто то? – питає він.

– Не знаю! – промовила вона. Та як сполохнута чепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору,- так вона одскочила від його, і – тільки оком моргнути – майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом – воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину – і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: "Чого ви? Я-ось! Ось-осьо- за-раз!.. зараз…" – Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

– Ну, тепер же і я знаю, чия ти! – промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: