– Та воно у нас не водиться.
– А де ж воно водиться?
– Десь за морем.
– А хіба й за морем є земля?
– Бог його знає. Видно – є, коли цей звір з-за моря…
– А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і земля держиться…
– То, може, воно там, між тими котами, й водиться! – одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли уже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам – з своєю думкою.
Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного, як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати,- тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка – і разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька – усе в неї до ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках,- чисто, гладко… Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свя, то, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви – обідати; після обіда-полягають одпочити… А тут – дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
– Піди, Івасю, піди гратися,- каже мати,- поки тато задрімає…
– Ді-ма-ю… ма… – лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову – скоса поглядає на дитину.
– Бач, бач! збудив батька,-каже мати,-не дав спочити…
– Бу-див… ци-ти… – одно лепече дитина.
– А батько візьме прута та – аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
– Жа-жа!.. жа-жа! – промовило й собі за матір'ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
– Ой, ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постій: я тебе закину,-обізвався він; підвівся, бере на руки дитину – гойдає. Дитина лежить-усміхається. Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…
– Нічого б я у світі не хотів,- шептав він серед таких думок,- тільки б хату теплу, жінку-любку та малу дитинку! А то б – усе мав… Хліба б ми заробили за літо та й зажили б цілу зиму!
Голублячи таку думку у серці, непримітне переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутися у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.
– У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще – і тихо й вільно…
Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарне вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці" нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… і Легко тому за всячину братись,- робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покій др ний.
Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу. з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця,- знову у Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його і набавив трохи плату.
– Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу! – казали йому земляки-селяни.
– А що? – усміхаючись, питав Грицько.- Чого тут дивиться? Узяв косу – чеши!
– Гляди лиш, щоб очкур не урвався,- хто-небудь щипне.
– Не бійсь: не твоєї натури! – одкаже Грицько та й знову за косу,
Одначе, як не щиро налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки,- тільки сотню й налічив!
"Воно й добре,- дума сам собі,- оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купити,- так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?"
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі – до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.
– А куди? – завжди питали його подорожні.
– До Ростову.
– Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! – раяв йому один з них.
– Чому?
– Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
– Зате ж далі.
– На півтижня… То що? Ходім!
– Та чи ходімо, то й ходімо,- подумавши одказав Грицько та й пішов з людьми. Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город, роздивилися; пішли на пристань.
Лиман перед їх очима – скільки засягнути – лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, усяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.
– По полтинику од сотні дощок! – кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.
– По три семигривеники! – кричав з другого – і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.
– По карбованцю день! – кричали з судна.
– По карбованцю з четвертаком!.. По півтора! Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько до одного плоту. За день – мало не три карбованці заробив.
"Еге! – подумав він,- та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш!"
Оже – ба! Раз – така робота не щодня й трапляється, а вдруге – з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п'яти. Все-таки далеко корисніше косовиці! Грицько радів, дякував у душі порадників. А ро-; бив – як той віл, цілий день; спав на голій землі або) на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежали у його в кишені…
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, Що. як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала рчразніще виступати перед очима: й огород з садком, 1 нова тепла хата мов уже лежали у його в кишені… "Воно б таке, що й додому час",-подумав Грицько, та зима застукала.
– Які тут у вас заробітки зимою? – питав він знайомих херсонців.
– Очерети косити,- раяли ті. Пішов Грицько очерети косити.
– Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане – зараз і потягну у Піски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. "А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді уже разом!"
Грицько не помилився: прийшли весною піщани; ровпитують – як, що, до чого; розказують за Піски – хто оженився, хто заміж вийшов, хто умер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки…